Глава 15. Ритм серця в каскадах

Наступні три дні злилися в один безкінечний цикл: кава, креслення, суперечки і знову кава. Офіс «Громовий-груп» став моїм всесвітом, а Данило – його суворим центром тяжіння.

Ми працювали як навіжені. Виявилося, що в роботі Данило був ще більш нещадним, ніж у житті, але, на мій подив, він вимагав максимуму не тільки від мене, а й від себе. Він не просто наглядав – він знав кожну цифру, кожен нюанс опору матеріалів, кожну юридичну зачіпку майбутнього тендеру.

– Каскади мають бути з натурального каменю, Майє. Ніякого бетону з напиленням, – він стояв за моєю спиною, вкотре вдивляючись у деталізацію парку. – Це має виглядати так, ніби сама природа створила цей спуск до води.

– Це здорожчує кошторис ще на тридцять відсотків, а я шукаю, на чому зекономити, – я обернулася, витираючи чоло тильною стороною долоні. – Я і сама воліла б камінь, але ж це і обробка, і логістика! Тоді як бетон залив на місці, і додав потрібного вигляду.

– Ми створюємо шедевр, – відрізав Дан. Його піджак давно висів на спинці крісла, краватка на вішаку, а верхній ґудзик сорочки був розстебнутий. – Ніякого компромісу з вишуканістю. Економія – це для забудовників спальних районів. Ми будуємо те, що переживе нас.

Він на мить замовк, і я відчула, як між нами спалахнула та сама іскра, що п’ять років тому змушувала нас забувати про сон. Ми говорили однією мовою. Мовою ліній, форм і простору.

Тіна заходила двічі. Вперше – у вівторок, принесши з собою той ненависний запах солодкої карамелі. Намагалась відволікти Данила якимись «терміновими паперами».

– Ми зайняті, Тіно, – навіть не підвівши голови, промовив він. – Залиш у секретаря.

Її обурений погляд, кинутий на мене, став моєю маленькою перемогою, яка гріла краще за будь-який обігрівач.

– Але Дане... – почала вона, та Громовий зупинив важким поглядом, як вміє тільки він:

– До початку тендеру залишилось мало часу, Тіно. Впевнений, Денис не буде задоволеним, якщо ми не встигнемо.

Підтиснувши губи, Христина кинула на мене ще один роздратований погляд, і пішла, плавно хитаючи стегнами.

Після цього Дан почав запирати кабінет. Ми так само працювали над набережною лише вдвох. Він не дав підключити навіть Катю для допомоги. Твердо наполягав нікому не казати, що ми змінили проект. Ще й всі ескізи забирав на ніч додому.

– В тебе параноя, Громовий, – хмикнула я якось. Та наштовхнувшись на похмурий погляд, вирішила повернутися до роботи. Лише там він ставав якимось... живим, чи що.

Звісно, той, хто сам одного разу викрав проект, очікуватиме того ж і від інших.

Також я не забувала заглядати до Лізи, бажано коли Дан не бачив.

– Нічого? – питала з надією, ніяк не могла дочекатися.

– Там стільки папок, – качала головою подруга. – Пошуком не знайшло, може він схований під якоюсь іншою назвою.

Мені залишалося тільки сподіватися, що їй вдасться роздобути хоч щось.

Вдруге Тіна об’явилася в четвер. Цього разу вона прийшла з пакетом круасанів та двома стаканчиками кави – дуже сумніваюся, що другий мені. В широких сонячних окулярах, ніби тільки-но з пляжу. І здивовано завмерла, не зумівши відкрити двері. Після чого почала стучати і жестикулювати, аби їй відчинили.

Ми якраз сперечалися над вузлом кріплення скляних огороджень. Данило стояв занадто близько, його рука майже торкалася моєї, намагаючись вихопити мишку, і голови на шум ми підняли майже синхронно.

Різко видихнувши, він натиснув на пульт, і двері відімкнулися.

– Оу, я заважаю інтимному процесу творення? – Тіна вплила всередину і поставила каву на полицю біля входу: – Вирішила нагадати тобі про перерив і перекус, любий.

– Тіно, я просив нас не турбувати, – голос Данила миттєво став свинцевим.

– А ще я занесла твій годинник, ти забув його в мене... – вона зробила навмисну паузу, мазнувши по мені переможним поглядом, – ...після нашої бурхливої наради.

Всередині щось обірвалося. Тепер це називається «нарада»? Коли він тільки встиг, наче ж постійно працюємо?

Звісно, Майє, на що ти сподівалася? Що мамин пиріг і спільні креслення викреслять п’ять років його життя з іншими жінками? Та він відкрито заявляв, що не відмовиться від коханок.

– Дивно, я думав, що загубив його, – цілковита байдужість в тоні Данила пролилася несподіваним бальзамом.

– Ні, любий, всього лише забув одягнути.

Очі Громового звузилися, спина напружилася. Від нього стала виходити майже відчутна небезпека.

– Дякуємо за каву, Тіно. Тобі пора, – викарбував він.

– Це для нас із тобою. Давно не пили разом кави.

– Невже часу не вистачало? – хмикнула я, покосившись на годинник, який вона поклала на мій стіл.

– Знаєш, Майє, – Тіна зняла окуляри, в її очах плескалася холодна отрута. – Мені подобається твоя завзятість. Працюєш за їжу і за дах над головою... справжня Попелюшка. Тільки пам’ятай: карета перетвориться на гарбуз вже менше ніж через рік. Або й раніше, якщо Данилові набридне цей «архітектурний гурток».

Вона нахилилася до мого вуха, обпалюючи запахом карамелі:

– Він не проект рятує, люба. Він рятує свої гроші. Ти для нього – просто зручний інструмент, щоб отримати підпис діда Богдана. Не переплутай це з коханням.

– Тіно, геть! – гаркнув Данило, і цього разу звук його голосу змусив її здригнутися.

Вона випрямилася, поправила ідеальні локони і, цокаючи підборами, попрямувала до виходу.

– До вечора, Дане. Тато сьогодні чекатиме на тебе у нас вдома.

І вийшла із почуттям сплаченого боргу.

– Як гадаєш, в який зі стаканів вона націдила отрути? – хмикнула я, окинувши поглядом принесениу каву.

– І чому Денис вирішив ввести її в справи саме зараз! – роздратовано кинув Дан.

– Щоб дати вам більше можливостей знімати годинники, – фиркнула я.

– Повернемось до огорожі, – тицьнув пальцем в екран Данило.

***

До вечора я вже не відчувала ніг. Офіс спорожнів ще три години тому. За панорамними вікнами нічний Київ миготів тисячами вогнів.