Глава 14. Уламки «Моноліту»

Обличчя Громового зблідло, а в очах спалахнуло щось таке, від чого мені захотілося відсахнутися. Одного погляду на розкидані аркуші йому вистачило, аби зрозуміти, чим саме я в нього запустила.

– Звідки це в тебе? – крижаним тоном промовив він, розвертаючи той листок, який потрапив до рук. Звісно, записку Любомира я прибрала.

– Не важливо. Важливо, що ти скажеш на своє виправдання.

– Я не збираюся виправдовуватись, Майє, – він відкинув лист на барну стійку і склав руки на грудях, не відводячи погляду.

Цей жест зробив його схожим на неприступну фортецю. Жоден м'яз на обличчі не сіпнувся.

– Ти використав цю назву... нашу назву! – видихнула я, відчуваючи, як німіють кінцівки. – Для фірми-прокладки, куди вивів викрадені гроші мого батька! Ти хоч розумієш, як це низько?

Він не просто вкрав назву, він забрав слово, яким ми шепотілися в темряві, і закарбував його своїм злочином.

Данило зробив крок до мене, змушуючи задерти голову. Від нього пахло холодним вітром і дорогою шкірою.

– То ти скажеш, хто змусив тебе в це повірити?

– Оці папери! – я тицьнула пальцем у підлогу, де біліли докази його підлості. – Ти не просто зруйнував мій світ п'ять років тому, ти ще з особливою жорстокістю познущався з того, що від нього залишилося! «Моноліт», Дане? Справді? Ти не міг вигадати іншої назви для своїх махінацій?

– Ти тепер живеш у моєму світі, Майє. А в ньому документами надто легко маніпулювати. Як і грошима. І людьми.

Авжеж, він знову тикав мене носом в ті кляті вісімдесят мільйонів!

– Це погроза? – я відчайдушно намагалася змусити свій голос не тремтіти.

Його очі на мить примружилися. Він дивився на мене так, ніби очікував почути щось інше.

– Якщо забажаєш, – знизав плечима. – Якщо ти скінчила...

– Якщо в тебе є альтернативні версії, я готова їх вислухати!

Дан криво посміхнувся:

– «Моноліт» тепер виключно мій, Майю. Тебе він більше не обходить.

З цими словами Громовий розвернувся і рушив до виходу, залишивши мене саму серед розкиданих паперів, які мали бути доказами, а стали новими уламками мого життя.

Мабуть, знов пішов до своєї Тіни. Болотної.

Зібравши документи, я склала їх в свою валізу, з якою приїхала до Данила. Якийсь час ходила пентхаусом.

Врятувала як завжди робота. В кабінеті знайшовся принтер, тож я розпечатала попередній план набережної, вже з моїм амфітеатром. І почала малювати.

Виходили каскади. Вони так гарно вкладалися на рельєф, що я не помітила, як принесла великі аркуші і прийнялася робити замальовки майбутнього парку. Це був геть інший, дорожчий проект, але він мені так подобався, що я не могла зупинитись.

Останні роки я тільки й обмежувала свої пориви: замовники траплялись не надто багаті, цікавих об’єктів взагалі обмаль, здебільшого звичайні висотки для забудовників. Тож я так захопилась, що й не помітила, коли в кабінет переїхали кавник і мамин пиріг, який Степан залишив на кухні.

Спохватилася лише коли пентхаус охопила темрява. Прислухалась. Данило ходив десь у вітальні, я навіть не помітила, коли він прийшов. Зустрічатися з ним не було бажання, і я, залишивши все на столі, поспішила в спальню. Прикинусь сплячою.

Його кроки попрямували в кабінет, вкотре демонструючи, що Громовий завжди знає, де я і чим займаюсь. Потім клацнув вимикач світла. Не витримавши, я тихесенько піднялась і босоніж пройшла широким коридором, обережно заглянула в двері кабінету.

І завмерла. Данило стояв біля стола. Він був босим, у брюках і білій сорочці з закоченими рукавами – без піджака він здавався мені менш небезпечним, але набагато вразливішим.

Його погляд був прикутий до тарілки з випічкою. У слабкому світлі я помітила, як він повільно, майже несвідомо, провів кінчиками пальців по краю фольги. Це був не жест господаря, а жест людини, яка торкається чогось дуже крихкого, майже забутого. Чогось, що їй більше не належить. Або не вистачає.

Він відламав крихітний шматочок скоринки, як робив колись давно, коли ми ще мріяли про власну майстерню. Цей жест був настільки знайомим, настільки «нашим», що в мене на мить перехопило подих. Данило заплющив очі, наче намагаючись зафіксувати цей смак, цей привид минулого.

В цьому жесті було більше туги, ніж у всіх моїх криках про «Моноліт».

У горлі став ком. Ніби я заглянула в якусь паралельну реальність. Де ми могли б бути справжньою сім’єю.

Повернувшись, він взяв до рук мої напрацьовки. Мені не було видно його обличчя, і сил дивитись на нього теж не було.

Тож я обережно повернулась у ліжко. І так старанно робила вигляд, ніби сплю, що й справді примудрилася заснути.

***

Ранок понеділка почався з того, що я ледь не заснула в ліфті. Нічні малювання дали про себе знати – очі пекли, а в голові все ще крутилися каскади парку, які я так відчайдушно намагалася вписати в рельєф.

Я навмисно пішла на роботу раніше, щоб не стикатися з Данилом. Офіс «Громовий-груп» зустрів мене дзеркальним блиском підлоги та метушнею. Вчорашні ескізи я теж прихопила з кабінету в пентхаусі.

Але першою відчула неймовірну радість, коли побачила Лізу на її робочому місці.

Закинувши матеріали в свій кабінет, я кинулася до подруги.

– Як мала? – запитала, згадуючи, як звинуватила Данила в Лізиному зникненні. Ех, незручно вийшло.

– Вже краще, мама приїхала побути з нею. Бо мені ж в нову систему підключатися.

Точно! Ідея вистрелила настільки раптово, що Лізка нахмурилась:

– Все гаразд?

– Ідем до мене, – я озирнулась про всяк випадок. Робітники вже сходилися, хоча Громового поки не було.

Мабуть на дах перед роботою заїхав. Свого «нового партнера» провідати. І чому мене це так злить?!

Ми зробили собі кави і рушили в мій хоч і прозорий, але ж кабінет. З дверями.

– Майю, ти виглядаєш так, ніби всю ніч боролася з драконами, – Ліза співчутливо посміхнулась, сідаючи на крісло для відвідувачів. – Пий, поки гаряча.