Глава 13. Смак порожнечі

До самого пентхаусу ми їхали в оглушливій тиші. Тільки шурхіт шин і ледь чутне дихання Данила, яке все ще здавалося мені занадто гарячим для цієї прохолодної ночі.

Коли двері ліфта безшумно розчинилися, я першою вийшла в напівтемну вітальню. Панорамні вікна впускали вогні нічного міста, і квартира здавалася декорацією до фільму, який ми щойно закінчили знімати. Громовий не поспішав вмикати світло. Він зупинився біля бару, і я почула крижаний дзвін карафки об склянку.

– Тобі налити? – його голос уже повернув свою звичну оксамитову стабільність, але в ньому все ще відчувалася втома.

– Ні, дякую. Я хочу спати.

Я вже розвернулася, щоб піти до спальні, але зупинилася на порозі. Слова Тіни про пропозицію п'ятирічної давнини пекли мені язик. Я хотіла спитати. Хотіла крикнути: «То ти справді тримав обручку в кишені, коли другою рукою цупив креслення і гроші мого батька?!».

Погляд на його широку спину, на те, як він одним ковтком осушив келих, майже зупинив мене. Зараз він знову був Громовим. Залізним. Неприступним.

Майже.

– Тіна сказала, п’ять років тому ти збирався зробити мені пропозицію, – все ж не витримала я.

Рука Дана з келихом завмерла. Він не повернувся. Лише плечі ледь помітно напружилися.

 – Тіна багато базікає. Це було в іншому житті, Майє.

Звісно. В іншому.

– Завтра я поїду до батьків, – кинула я, все ж таки виходячи. – Ми... домовлялись.

– Водій відвезе тебе о десятій, – коротко відповів він, так і не обернувшись.

***

Де він спав цієї ночі, я не знаю. Коли засинала, Данило ще не прийшов у ліжко, а коли прокинулась, він уже кудись пішов. Не хотілося думати, що знову до Тіни. Своєї «нової партнерки».

Зранку сонце здавалося занадто яскравим для мого настрою.

Машина Громового зі Степаном за рулем чекала біля виходу. Батьківський будинок зустрів мене запахом ліків і випічки – матуся завжди пекла пироги, коли нервувала.

Та затишок здавався штучним, наче наклеєна шпалера на стіні, що дала тріщину.

Батько сидів у кріслі, вкритий пледом. Він виглядав краще, але в його очах оселилася якась приречена тихість. Я сіла на підлокітник, стискаючи його холодну руку.

– Доню, – мама прийшла з кухні і застигла в дверях, не зводячи з мене погляду. – Це ж... це ж неправда, так? – її голос тремтів, і я якось одразу зрозуміла, про що вона. – Ви знову разом? Після всього, що він зробив?

Глупо було сподіватися, що це можна приховати. Усі вже гудуть, мабуть.

Я важко зітхнула. Брехати їм виявилось болючіше, ніж витримувати зневагу Ірини.

– Це складніше, ніж здається, мамо. Ми... вирішили спробувати ще раз. Данило дуже змінився.

– Змінився? – пролунав глухий голос тата. – Ти пішла до нього через мене, доню? То він – той надійний інвестор?

– Вибач, тату. Я не впоралась. Але так фірма вистоїть. Ми працюємо, наші проекти не закриють. А ще... ми братимемо участь в тендері на приміську набережну! Уявляєш?

– Бачу, як загорілися твої очі, доню, – сумно посміхнувся тато. – Та чим ти за все це розплачуєшся? Він змусив тебе?

– Він ні до чого мене не примушує. Присягаюсь.

Я б не витримала, якби тато зрозумів, що я дійсно продала себе.

– Добре, доню, – в його обличчі відбилося полегшення. – Та ми ж тепер частина «Gromoviy Group». Хіба це не втрата фірми?

– Ми не втратили нашу назву. Просто стали часткою більшої корпорації. Я розумію, це не те, чого ти хотів. Але ж людям виплатили заборгованість по зарплатні.

– Сподіваюся, все дійсно так, люба, – важко зітхнув тато. – Та не забувай. «Gromoviy Group» побудована в тому числі і за наші гроші. За наш рахунок!

– Я пам’ятаю, тато. Але... розумієш, мені здалося, що Дан... Данило... що він якось інакше все це бачить. Можливо...

В мене язик не повернувся сказати, що він назвав тата «не святим». Та батько й без того зрозумів, до чого я.

– Ти хочеш виправдати його, Майє? Я думав, твою дитячу наївність він забрав разом із проектом і грошима! Ти ж бачила все!

Батько різко відвернувся до вікна. Його пальці нервово забарабанили по підлокітнику.

– Він – Громовий. Вони завжди перекладають провину на тих, хто слабший. Ми тоді з Савченком стільки сил вклали в той тендер... Це ж була ідея Сави, тоді він ще не помішався на побудові тільки того, що приносить якомога більше грошей. Це був наш квиток у майбутнє! А Данило просто прийшов і все зруйнував. Забрав напрацювання, зник із грошима, а нас ледь не втравив у величезний скандал.

Він замовк, важко дихаючи. Мама тут же подала йому води.

– Доню, – позвала. – Йди-но допоможи мені, будь ласка.

Посміхнувшись татові, я вийшла за нею на кухню. Думала, вона покликала мене спеціально, щоб тато трохи заспокоївся. Тому мене дуже здивувало, коли мама потягнулася рукою на полицю і дістала звідти конверт.

– Майєчко, – вона озирнулася на двері й протягла його мені. – Тут приїжджав той твій друг... Любомир. Просив передати тобі. Я не розумію, що коїться?

Ох! Данило гарно перекрив доступи до мене, але Любомир зміг знайти лазівку!

Серце відчайдушно стукало, і я насилу приховала це від матусі.

– Все гаразд, – запевнила її.

Хотіла була сховати конверт в сумочку, але не витримала. Відкрила його прямо тут, відійшовши до вікна.

Всередині було кілька аркушів. Виписка з реєстру про реєстрацію ТОВ «Моноліт». Дата – всього за кілька днів після того, як Дан вкрав наш проект.

Засновник – Данило Громовий. І копія банківського чека на величезну суму, покладену на рахунок цієї фірми того ж тижня.

«Моноліт»... Назва нашого спільного проекту. Того самого, який ми малювали ночами, мріючи про майбутнє.

«Шкода, що мені це потрапило на очі тільки зараз» – коротка записка від Любомира.

Руки затремтіли. Значить, поки я сиділа в палаті тата, серце якого не витримало цього підлого удару, він відкривав фірму з нашою назвою і клав на рахунок гроші, які вкрав?