Глава 12. Ціна викриття

Що? Здалося, підлога уходить в мене з-під ніг.

Вона вимовила це так невимушено, ніби згадувала погоду, але я відчула, як Данило поруч зі мною на мить перетворився на крижану статую. Його рука на моєму плечі не здригнулася, але хватка стала майже болючою.

І саме вона, ця хватка, привела мене до тями. Не дозволила впасти.

Він хотів зробити мені пропозицію? Але ж крадіжка креслень і грошей цьому ажніяк не сприяє.

– Добре, що тоді він зустрів тебе, – м’яко, майже як матуся, посміхнулася Ірина Христині. – Саме ти повернула його до життя.

– Ми з Тіною зустрілися кілька місяців потому, – насмішкувато вимовив Дан. Він вже повністю взяв себе в руки.

– Юність – це час помилок, – з удаваним розумінням посміхнулася Ірина. – Головне, що зараз Майя поруч. Хоча, люба, безкоштовні лікарні... це так зворушливо-наївно. Сподіваюся, твій батько отримує гідний догляд. У таких закладах зазвичай бракує навіть елементарних ліків. Може, перевести його туди, де лікуємося всі ми?

Я нахмурилася. Вона явно хотіла показати, скільки в мене може бути корисних потреб. Он і дід уважно переводив погляд на нас по черзі.

– Зараз він вдома, нам всього вистачає, – промовила я.

– Головне, що він одужує, – відрізав раптом Данило, перериваючи спробу мачухи ще щось додати. Його голос був подібний до удару батога. – Ірино, терін справді чудовий. Можливо, варто обговорити щось приємніше? Наприклад, як спритно Тіна ввійшла в роль «друга сім’ї», забувши, що друзі зазвичай не рахують дні до розлучення господарів дому.

Денис Валевський гучно засміявся, вдаряючи долонею по столу.

– Один-один! Богдане, твій онук не втратив хватки. Майє, вибачте мою доньку, вона з дитинства не вміє програвати. Особливо те, що вважає своїм за правом.

– Я не програла, тату, – Тіна підняла келих, дивлячись на мене крізь кришталь. – Що б там не було з дружинами, а ділові партнери залишаться діловими партнерами. Не все ж життя мені бути обличчям чужого бренду. Я планую повністю зануритися у сімейну справу. А вона в нас дуже тісно пов’язана з «Громовий-груп», – і Тіна мило посміхнулася мені.

Мені раптом стало тісно. Життя не готувало мене до вечерь в зміїному кублі!

І попередні слова Тіни все ще випалювали попіл на серці.

Невже він справді збирався освідчитися мені? Звісно, я так мріяла про це тоді. Але після того, що він зробив... дійшла висновку, що я була лише гарним мостом в майстерню мого батька. Не більше того.

Я п’ять років переконувала себе, що Дан прикидався.

– Мені треба... поправити косметику, – промовила, підіймаючись.

Дан окинув мене гострим, пильним поглядом. Але змусив себе посміхнутися.

– Звісно, люба. За дверима праворуч, – вказала рукою Ірина.

Тіна насмішливо дивилася, майже не ховаючи торжества.

Я ледь змусила себе йти рівно і спокійно. Хоч би не гепнутися з цих величезних шпильок.

Праворуч дійсно були двері вбиральні, а далі по коридору виднівся великий зал. В ньому стояли архітектурні макети, мабуть, діда Богдана. Вони підсвічувалися катодовими лампами, і я просто не могла пройти повз.

Хоч щось приємне, майже рідне в цьому величезному чужому домі!

Геть забувши про вбиральню, я ступила в залу. Загорілося м’яке світло, являючи великі фото на стінах. Чорно-білі, старі. Роботи Богдана Громового.

Я пройшла повз, розглядаючи макети, будівлі. Трохи затрималася біля незвичної конструкції.

І раптом потрапила в чиїсь гарячі обійми.

– Радий, що ти нарешті зрозуміла мої знаки, люба, – прошепотів...

– Марк?!

– Так, кохана, це я. Тут нас ніхто не побачить, можеш не прикидатися більше.

– Ти здурів? – я спробувала вирватися, але він притиснув мене до себе і накрив губи губами.

Я намагалася відштовхнути його, впираючись долонями в тверді груди, але Марк тримав міцно, наче кліщами. Його поцілунок був грубим, зі смаком чогось міцного і надто чужого, зовсім не такого, як...

– Відпусти! – прохрипіла я, відвертаючи обличчя. – Що ти верзеш, Марку? Які знаки?

– Ну ж бо, Майє, – він дихав мені в саму щоку, і в його очах я побачила не пристрасть, а якийсь дикий, відчайдушний азарт. – Брат ніколи не вмів цінувати те, що має. А ми з тобою завжди розуміли одне одного краще. Пам’ятаєш ту ніч на терасі офісу?

Я заціпеніла. Яку терасу? Ми ніколи не були на терасі жодного офісу. Ми взагалі кілька днів тому познайомилися!

Мене підставляють, майнула жахаюча думка. Це все гарно спланований спектакль. Їм потрібно наше розлучення!

В цей момент почулися кроки. Важкі, впевнені. Ті самі, які я впізнала б з тисячі.

– Майє? – голос Данила розрізав тишу зали, як ніж – папір.

Я різко повернула голову. Він стояв у дверях, освітлений м'яким світлом. Його обличчя було не просто кам'яним – воно нагадувало маску античного бога гніву. Очі перетворилися на дві розпечені вуглини. Позаду нього, наче тіні, виросли Ірина та Тіна.

– О Боже... – Ірина приклала руку до губ, але в її погляді я вловила тріумф. – Марку, як ти міг? Він же твій брат! Данило, я... я не знала, що вони...

Марк відпустив мене, але зробив це якось занадто повільно, ніби неохоче, додаючи сцені огидної інтимності.

Данило зробив крок вперед. Один, але такий, що повітря в залі, здавалося, затріщало від напруги. Його кулаки стиснулися до хрусту суглобів. На шиї здулася жила. Здається, він готовий був просто вбити брата на місці.

В палаючих очах не залишилося ні краплі холодної сталі. Ні йоти того стриманого Громового, якого знав світ.

Але найстрашнішим був не його гнів на Марка. Найстрашнішим було те, як він на мить перевів погляд на мене.

І ні, там був не гнів. Я побачила в них справжній, живий біль. Такий гострий, ніби йому під дих засадили ніж. Його ніздрі роздулися, він жадібно ковтнув повітря, наче йому не вистачало кисню поруч зі мною, щойно поцілованою іншим.

Це не був гнів за порушений контракт. Це було щось набагато більш живе і справжнє. Людське. Невтамовне.