Глава 11. Оскал гостинності

З ранку я спала майже до обіду. Наче організм вирішив відігратися за всі останні стреси.

Громового в квартирі не було. Зізнатися, я взагалі не уявляла, як із ним себе поводити після цього дивного нічного вибуху. І, мабуть, краще, що він вирішив залишити мене саму.

Тоді чого ж на душі віддає такою гіркотою?

Замовляти з ресторану не хотілося, всі ці вишукані делікатеси – не їжа на кожен день. Вперше за тиждень я заглянула у холодильник. Завжди вважала, що він тут задля виду і дорогих напоїв.

Але з подивом виявила, що він забитий продуктами. Дорогими, в шикарному пакуванні, і все ж вони ніби казали, що в цьому пентхаусі теж жевріє життя. Хоча не здивуюся, якщо холодильник наповнює прибиральниця. Жодного разу не бачила, щоб це робив Громовий.

Знайшовши яйця і якусь нарізку, я зробила собі омлет на індукційній плиті, яка теж виглядала так, ніби її жодного разу не вмикали. І всілася біля панорамного вікна, оглядаючи залите сонячним промінням улюблене місто.

Замок ледь чутно клацнув. І за кілька митей в кухню-столову ступив Данило.

Я не рухалася, лишень повернулася, щоб бачити його. Допиваючи каву.

Він завмер, здалося, принюхався. Підозрюю, тут і запахів таких не бувало роками.

Напружилась, не розуміючи: чи то знову почне журити, мовляв, ще й за це доплачувати прибиральниці. Чи то тінь ностальгії, що промайнула по його обличчю, мені не помарилася.

– Приємного апетиту, – промовив він.

– Я тобі теж залишила.

Це було непросте рішення. Бо кухаркою я точно не наймалася і готувати для нього бажання не мала. Але ж це його квартира і його продукти. Тому їсти щось нишком здавалося ще неприємнішим.

Він рушив до сковорідки, я – віднести тарілку у посудомийку. Ми пройшли зовсім близько одне до одного.

І раптом я вловила цей запах. Приторна карамель.

Він був з нею. Сьогодні зранку, після тих нічних слів...

Він зустрічався з Тіною.

Дарма я робила цей омлет. В нас контракт, і жодного зближення допускати неможна!

– Майю... – покликав він тихо, накладаючи собі в тарілку. Але я холодно рушила до дверей:

– Мені потрібно збиратися.

Збиралася як на страту. Коли вийшла з душу, на ліжку мене чекала яскрава блакитна сукня. І коробка з прикрасами до неї.

Я скрипнула зубами. Я хотіла вдягти одну зі своїх! Під брошку, яку подарував мені Богдан.

Втім, сукня була гарною. У смаку Громовому не відмовити. Він вмів стиильно виглядати навіть тоді, коли грошей на коштовні речі й не намічалося. А зараз взагалі, хоч обличчям бренду ставай.

Втім, знаю я одну морду бренду. Тіна Валевська. Я не виглядатиму гірше за неї в своїй сукні! Хай гарній і недешевій, але ж все одно Данова на порядок дорожча.

Корсет підкреслював талію і груди, відкриваючи плечі. Довгі шовкові мітенки вище ліктя додавали елегантності. Спідниця струменіла по ногах, розходячись розрізом.

Біля ліжка чекала й коробка з туфлями – звідки він тільки мої розміри знає?

Втім, прикраси я вдягнула свої. Невеличка накидка-шлейф якраз гарно закріпилася брошкою Богдана. Витончена робота зі срібла та сапфірів. До якої непогано пасували довгі золоті сережки, подаровані колись на вісімнадцятиріччя мені моєю власною бабусею.

Легкий макіяж – моя рука надто набита малювати, аби користуватися послугами візажистів. І, видихнувши, я готова була виходити, коли Данило сам зайшов у величезну гардеробну, де я приводила себе до ладу.

У свіжому вбранні – принаймні тою клятою карамеллю вже не тхне. 

Дан окинув мене поглядом, ніби оцінюючи товар, в який чималенько так вклався. Зупинився на брошці, очі звузилися.

Проте наполягати на власних прикрасах не став. Це була ще одна малесенька, але перемога.

– Час, – промовив Дан, подаючи мені руку.

***

Маєток Громових зустрів нас важкою тишею доглянутого парку та світлом високих вікон, що чомусь нагадали мені бійниці. Данило зупинив машину і повернувся до мене. Його погляд був сталевим.

– Слухай уважно. Ірина гратиме в «люблячу мачуху». Вона буде ловити кожне твоє слово, чіплятися до кожної твоєї інтонації. Що б вона не сказала – посміхайся. Якщо вона спитає про наше спільне життя – ми щасливі як ніколи. Зрозуміла?

– Я не професійна актриса, Данило.

– Тоді навчися нею бути. Заради батька.

І знову він мене шантажує! Я скрипнула зубами і посміхнулася – саме так, як він вимагав.

Ми вийшли з машини. Будинок сяяв вогнями, але мені він здавався пащею хижака.

На порозі нас зустріла Ірина.

На фото вона виглядала просто доглянутою жінкою, але в реальності... це була втілена елегантність, відточена до гостроти бритви. Тонка постать у сукні кольору «пильної троянди», бездоганна укладка і очі – холодні, як арктичний лід, попри теплу посмішку на губах. Вона не була схожа на мачуху з казок, вона була схожа на королеву, яка точно знає, де в її палаці заховані скелети.