Глава 10-продовження

***

П'ятниця в офісі почалася з чергової порції паніки. Лізи знову не було. Я ледь не кинулася до Данила з вимогою викликати поліцію.

Та голос розуму переміг, і для початку кликнула до своїх підлеглих:

– Хтось Лізу бачив?

– Так вона ще вчора дзвонила, – підняла голову зі свого місця Катя, молодша архітекторка. – Просила передати, що йде на лікарняний. У Світланки ангіна, температура під сорок.

– Вона мені не відповіла, – нахмурилася я, глянувши на мобілку.

– Вона телефон, мабуть, навіть до рук не бере. Самі знаєте, як воно з дітьми... А їй же ще бухгалтерію в «Громовий груп» інтегрувати.

Дітей в мене не було, тож знала я вельми приблизно. Правда, Лізка як народила, то дійсно більше по лікарняних сиділа, аніж життя жила. Я навіть встигла скучити за нею, бо частенько їй доводилося працювати просто з дому.

Від усвідомлення я ледь не осіла на підлогу. Полегшення було таким сильним, що закрутилася голова.

Він нікого не викрав. Моя параноя малювала монстрів там, де була просто хвора дитина. Але від цього сором перед Данилом став ще гострішим. Я виглядала в його очах істеричкою.

***

Увечері я вибила для себе можливість прогулятися. Данило на диво пручатися не став. Подивився на мене уважно і лише безапеляційно сказав, що Степан буде мене охороняти.

Не те щоб я потребувала охорони, як і нагляду. Але ж він дійсно крута шишка, мільярдер і всі діла. В них так заведено.

Та і цей Степан нагадував скоріше тінь, ніж охоронця. Я майже одразу забулася за нього і геть не помічала всю прогулянку.

Коли я повернулася, Данило був дома. І знову серце стиснулося. Колись я так мріяла повертатися додому. До нього. Всю решту життя.

– То як там ангина у Світланки? – запитав він, не піднімаючи очей від планшета. Вкотре розбиваючи мої мрії. – Встигла подати заяву в інтерпол, чи зупинилася на стадії спецназу під моїми дверима?

Я застигла, стиснувши ремінець сумки. Невже він настільки добре мене знає? Або навпаки, спеціально залякував?

– Це було логічне припущення, враховуючи твої методи, – видавила я, намагаючись тримати спину рівною.

– Логічне? – він нарешті підвів погляд, в якому танцювали бісики. – Майє, якби я хотів когось викрасти, ти б дізналася про це останньою. І точно не через вимкнений телефон.

Він підвівся, повільно скорочуючи відстань між нами. Я не поворухнулася, хоча серце почало вибивати чечітку об ребра.

– До речі, щодо твоєї втечі на диван... – він наближався, аж поки я не вперлася спиною в барну стійку. – Диван італійський, дуже дорогий. Але він не призначений для того, щоб на ньому спали згорнувшись калачиком, як ображене кошеня. У тебе затече шия, а мені завтра на вечері потрібна дружина, яка може тримати голову високо, а не криво.

– Я не кошеня, – огризнулася я.

– Тоді доведи це. Повертайся в спальню. Обіцяю, я не кусаюся... якщо не попросиш.

Він усміхнувся – тією самою нахабною усмішкою, від якої п'ять років тому в мене підгиналися коліна. І, не чекаючи відповіді, розвернувся і пішов до спальні, залишивши за собою шлейф впевненості та ледь помітний виклик.

Я стояла посеред вітальні ще кілька хвилин, борючись із собою. З одного боку – гордість. З іншого – дика втома і розуміння, що завтра мені справді знадобляться всі сили, щоб вистояти проти Ірини.

Зрештою, я вимкнула світло і рушила за ним.

У спальні панувала напівтемрява, розрізана лише смужкою відлиску з вулиці. Данило вже лежав на своїй половині, заплющивши очі. Здавалося, він спить, але я знала – він відчуває кожен мій рух.

Чекає, наче хижак в засаді.

Я пройшла у ванну. Помилася, перевдягнулася в звичну довгу футболку. Ніяких спокусливих сорочок!

Виглянула.

Він так само лежав, і я не могла зрозуміти, заснув, чи ні. Максимально тихо, затамувавши подих, лягла на самий край свого боку. Між нами було півметра, але я відчувала його присутність так гостро, ніби він торкався мене.

– Нарешті, – пролунав його низький голос у тиші.

– Навіщо ти це робиш, Данило? – прошепотіла я.

– Що саме, Майє? Сплю у власному ліжку?

– Ні. Навіщо ти притягнув мене сюди? – я повернулася на бік, дивлячись на його профіль. – Марк сказав... він спитав, чи я та сама Майя, яка занапастила тобі життя. Що ти розповів їм про нас?

Він довго мовчав. Я вже думала, що не відповість, але раптом Данило повільно повернувся на бік, обличчям до мене. Тепер нас розділяли лічені сантиметри. Я відчула, як від нього виходить майже фізична хвиля жару.

– Ти займаєш занадто мало місця в ліжку, але занадто багато – в моїй голові. Це бісова пастка, Майє. Ти лежиш тут, пахнеш так само, як тоді, і ставиш питання, на які не хочеш знати відповіді.

Він простягнув руку. Я затамувала подих, очікуючи дотику, але він лише міцно стиснув край моєї ковдри.

– Просто заплющ очі, Майє, поки я ще тримаю себе в руках. Не рухайся і замовкни. Бо якщо ти скажеш ще хоч слово про минуле... я забуду про контракт раніше, ніж зійде сонце.

Щиро дякую усім, хто відгукнувся на моє прохання! Ви найкращі! Люблю і працюю для вас, поступово наближаємось до вибуху емоцій)