Глава 10. Ілюзія контролю

Після виходки Марка опен-спейс здався занадто галасливим і водночас порожнім. «Купив». Це слово тавром випеклося на моїй шкірі.

Вийшовши з кабінету Данила, я кинулася до робочого місця Лізи. Мені потрібно було бодай слово правди. Побачити живу людину в цьому царстві скляних перегородок і корпоративних посмішок.

Але крісло Лізи виявилося порожнім. На столі – лише самотня чашка з холодним матча-латте та кактус, який вона так старанно поливала щоранку. Ноутбук вимкнений. Це було не схоже на неї – Ліза ніколи не зникала, не попередивши.

Я запросила її до нас рік тому як молодого спеціаліста, одразу з декрету. Але після звільнення попередньої бухгалтерки на подругу лягли всі рахунки «Дорош і партнерів», і досі вона бездоганно з ними справлялася.

Я вихопила телефон. Один гудок, другий, третій... Тиша.

«Лізо, ти де? Що з Любомиром? Відпишись негайно!» – мої пальці тремтіли, вибиваючи літери в месенджері.

Одна сіра галочка. Не прочитано. Навіть не доставлено.

Я підняла погляд і наштовхнулася на Данила. Він стояв за прозорими дверима свого кабінету, спостерігаючи за мною. Обличчя було непроникним, але в очах застигло щось темне, вичікувальне.

Невже він... Невже він дістався і до неї? Страх, липкий і холодний, проповз по хребту. Невже він готовий знищити всіх навколо мене, щоб я залишалася слухняною лялькою?

***

Робота, розрахунки на якійсь час відволікли мене. А от неможливість після неї пройтись по вулиці давила неймовірно.

Кілька поверхів на ліфті – і я в своєму новому домі. Який ніколи не буде моїм.

Вечір у пентхаусі видався нестерпним. Стеля тиснула, а панорамні вікна здавалися стінами акваріума. Я намагалася працювати над формою каскадів, але лінії виходили ламаними, нервовими. Кожен звук змушував мене здригатися.

Данило вийшов із гардеробної в легкій домашній футболці і спортивних брюках. Навіть не пам’ятаю, коли я бачила його таким домашнім! Від чого серце лише сильніше стиснулося.

Він зупинився біля столу, дивлячись на нерівні лінії ескізів. Мені і самій вони не подобались.

– Ти не вечеряла, – констатував Громовий. Його голос був низьким і занадто спокійним.

– У мене немає апетиту в компанії тюремника.

Він повільно підійшов ближче. Я відчула запах його парфуму – терпкий, з нотками кедра і дорогої шкіри. Поклав руку на спинку мого крісла, нависаючи зверху, обмежуючи мій простір своїм тілом.

– Тобі варто змінити тактику, Майє. Твій гнів заважає виконанню контракту. А саме його успішне завершення – це твоя перепустка до свободи, пам’ятаєш?

– Свободи? – я різко розвернулася в кріслі, опинившись майже впритул до нього. – Ліза не відповідає на дзвінки. Любомир зник. Ти справді думаєш, що я можу прикидатися щасливою, поки ти методично зачищаєш мій простір?

Він нахилився ще нижче. Тепер я бачила кожну золотаву іскру в його зіницях. Його рука ковзнула по моєму плечу, ледь торкаючись шкіри, але цей дотик обпік сильніше за вогонь.

– Твоя подруга просто людина, у якої є власне життя, – прошепотів прямо мені в губи. – А Любомир... він зробив свій вибір. Не шукай ворогів там, де їх немає. Принаймні, не в цьому домі. Не сьогодні.

Його погляд затримався на моїх губах. На мить повітря між нами стало густим і електричним. Я бачила, як його зіниці розширилися. Він хотів мене поцілувати – я відчувала це кожною клітиною. І, що найгірше, частина мене, та сама зрадлива частина, шалено бажала відповісти.

Так гостро, ніби наяву, згадувалися наші минулі цілунки. Наші палкі ночі тоді, п’ять років тому. Якою ж я почувалася щасливою! І як же я насправді скучила за відчуттям його тіла. Дотиків.

Я не змогла забути його. Так і не змогла.

Здається, я теж потягнулася йому назустріч. Жага і ненависть змішалися в такий коктейль, що в мене запаморочилося в голові. Частина мене хотіла вхопитися за його сорочку і притягнути ближче, щоб просто виплеснути весь цей біль у поцілунку.

Але він різко відсторонився.

– Сьогодні я спатиму у ліжку, – промовив.

Я дивилася йому услід. Довго прислухалася до струменів води у ванні.

Що він хотів цим сказати?

Потім сиділа, не ризикуючи піднятися. Вже далеко за північ наважилася заглянути у спальню.

Дан спав на своїй половині ліжка. Зараз, уві сні, обличчя розслабилося, і він до болю нагадував того хлопця, в якого я закохалася колись до нестями.

Що мав на увазі Марк? Що розповів Данило про ті події своїм рідним?

Обережно взявши подушку і ковдру, я відправилася на диван у вітальню. Спати з ним в одному ліжку я точно не готова.

Любі мої читачі! Ваша підтримка –  паливо для цієї історії! ✨ Якщо вам цікаво, будь ласка, тицьніть «сердечко» (вподобайку).

• У додатку: Зірочка зліва внизу (це вподобайка, не плутайте з оцінкою 😉).

• У мобільній версії та на ПК: сердечко (як показано на скрині нижче).

Дякую, що ви зі мною! Кожна ваша вподобайка – це усмішка автора і побажання вам удачі на весь день!❤️