Глава 9. Попіл і бетон

Ранок просочився крізь панорамні вікна пентхаусу м’яким золотом, але всередині все здавалося застиглим у льоду.

Сніданок чекав на мене у кухні-столовій, хоча сам Громовий вже встигнув поїсти. Я лише випила кави: шматок в горло не йшов.

І зупинилася на порозі вітальні, затамувавши подих.

Данило стояв біля вікна, тримаючи в руках мій вчорашній альбом. Світло підкреслювало його гострі вилиці та міцно стиснуті губи. Він не просто гортав сторінки – він вдивлявся в кожну лінію вугіллям, ніби намагався розшифрувати мій внутрішній код.

На мить його погляд пом’якшав, ставши майже болючим. Здавалося, він бачить на цих аркушах не просто начерки. Та що саме він розгледів у краєвидах Києва з висоти його хмарочоса, я не могла зрозуміти. Може, колишню мене?

І точно знала, на якому ескізі його погляд завмер. Так, вчора я знов намалювала наш дім біля води. Дім, про який ми обоє колись мріяли. Який я не малювала ось уже п’ять років.

Але варто було зробити крок, як він різко закрив альбом. Маска «кам’яного короля» повернулася на місце миттєво.

– Доведеться доплачувати прибиральниці, – промовив він, не повертаючи голови. Демонстративно стряхнув сліди вугілля з пальців. Голос був сухим, позбавленим будь-яких нічних емоцій. – Втім, начерк амфітеатру вийшов відмінно, ціна того варта.

Всюди у нього ціна! Може, він і не долистав до дому на березі? Розглядав лише робочий ескіз, а я щось собі вигадала? Його я теж вчора малювала, надто пустий і продуктивний вийшов вечір.

Дан щойно бачив мою душу на тих аркушах, а тепер говорив про ціну.

– Тобі теж доброго ранку, Данило, – я підійшла і забрала альбом з його рук, на мить відчувши тепло його шкіри. – Не хвилюйся, я витру за собою сама. Мені не звикати прибирати наслідки своїх... поривів.

– Збирайся, – відрізав він, ігноруючи мій тон. – За годину ми маємо бути на приміській набережній. Потрібно оглянути ділянку під твій амфітеатр. І... одягнися тепліше. Там вітряно.

Остання фраза прозвучала майже машинально, але в ній відчулася дивна суміш турботи та контролю. Він уже вийшов, залишивши по собі аромат міцної кави і ледь вловиму напругу.

***

Набережна зустріла нас гулом вітру та запахом річкової вологи. Посеред занедбаного майданчика, де бетонні плити вже давно поросли бур’яном, стояла срібляста легковушка. Біля неї повільно прогулювався чоловік у дорогому кашеміровому пальті.

Віктор Савченко, наш головний суперник у тендері. Колишній партнер мого батька, дядько Вік. Людина, яка колись здавалася мені втіленням стабільності. Зараз же, на фоні іржавих кранів, він виглядав як чужорідний елемент.

Ми не домовлялися про зустріч, але в цьому бізнесі випадковості трапляються надто вчасно. Коли ми підійшли, Савченко злегка підняв руку у вітальному жесті, його обличчя осяяла м’яка, майже батьківська посмішка.

– Данило! Майє! Яка приємна несподіванка, – голос розтікався, як густа патока. – Хоча, з іншого боку, де ще зустріти конкурентів, як не на полі майбутньої битви?

Він підійшов ближче і ввічливо кивнув мені.

– Майєчко, виглядаєш чудово. Робота в «Громовий Груп», очевидно, йде тобі на користь. Як батько? Сподіваюся, домашній затишок допомагає йому швидше оговтатися? Передавай йому мої щирі вітання. Ми зі старим Дорошем багато пройшли разом... шкода, що все закінчилося саме так.

Данило поруч зі мною напружився. Я відчула, як від нього почало виходити ледь помітне фізичне тепло – він трохи ступив уперед, ніби закриваючи мене невидимим щитом.

– Вікторе, ви тут теж «дихаєте повітрям»? – голос Данила був ввічливим, але в ньому відчувався метал.

– О, так. Вивчаю ландшафт, – Савченко обвів поглядом пустир. – Знаєш, Данило, іноді старі ділянки приховують більше, ніж здається на перший погляд. Буває, копаєш під фундамент, а знаходиш скелети, про які всі вже встигли забути. Або проекти, які вважалися втраченими.

Він знову подивився на мене, і в його очах проблиснула ледь помітна іскра.

– Сподіваюся, ваш проект буде справді... оригінальним. Було б прикро, якби історія повторилася, чи не так? Тендерний комітет зараз дуже прискіпливий до «спадщини» минулого.

Савченко кивнув нам на прощання і попрямував до свого авто. Він не сказав нічого прямого, але в повітрі зависло відчуття тривоги. «Спадщина минулого»? «Скелети»?

Я подивилася на Данила. Його щелепи були міцно стиснуті, а погляд прикутий до машини Савченка, що від'їжджала.

– Що він мав на увазі? – тихо запитала я.

– Гадки не маю, – відрізав Громовий. – Нумо працювати. У нас обмаль часу.

Але я бачила: слова Віктора зачепили якусь струну всередині Данила. Це не була просто злість на конкурента. Це була насторога, ніби він відчув небезпеку.

Коли автівка Віктора розчинилася в мареві приміського шосе, тиша на майданчику стала майже відчутною. Тільки вітер шурхотів старим поліетиленом на іржавих парканах.

– Він же натякав на виграш «Сигнал-груп»? – порушила я мовчання, дивлячись на сіру воду Дніпра. – Він знає щось, чого...

– Він знає, як маніпулювати людьми, Майє. Це його головний талант, – Данило розгорнув планшет із геодезичною зйомкою. – Не бери в голову. Дивись сюди.

Він підійшов ближче, вказуючи на позначки берегової лінії. – Амфітеатр має стояти тут. Але ґрунт нестабільний. Савченко пропонує вбити сюди тисячі бетонних паль, перетворивши берег на цвинтар.

Я подивилася на місце, де вода ліниво лизала розкришені плити. Пам’ять підказала мені старі батькові креслення, які я вивчала ще дитиною. Мені завжди подобалося уявляти, як креслення втілюються в реальність.

– Тут неможна просто бити палі, – я зробила крок до самої кромки. – Навесні ріка розливається. Якщо ми просто закатаємо берег у бетон, вода підніметься і почне підмивати фундаменти сусідніх будівель. Це буде катастрофа.

Данило підняв голову від екрана. В його очах зблиснув професійний інтерес.