Глави 8. Чужі парфуми

Я вилетіла з ліфта так швидко, що ледь не збила з ніг прибиральницю. Очі гарячково шукали в натовпі знайому постать Любомира. Я мала почути, що він знайшов. Мала дізнатися, чи правда те, про що натякнула Тіна.

Але в атріумі було тихо. Тільки двоє охоронців біля турнікетів незворушно спостерігали за виходом останніх працівників.

– Де він? – вигукнула я, підбігаючи до стійки. – Де чоловік, який щойно тут кричав? Любомир Варт!

– Пані Громова, – старший зміни ввічливо схилив голову, але в його очах не було й краплі співчуття. – Пан Варт поводився агресивно. Ми були змушені вивести його за межі будівлі. Пан Данило дав чіткі інструкції щодо цього громадянина.

– Ви мали покликати мене! – я хотіла вискочити на вулицю, але важка рука Данила лягла мені на плече.

– Ні, Майє. Вони виконували мій наказ.

Він стояв за моєю спиною, непохитний, незворушний. Жодного мускула не сіпнулося на його обличчі. Для нього Любомир був лише дратівливим фактором, комахoю, яку можна прихлопнути.

– Що він знайшов, Данило? Про які папери казала Тіна? – я розвернулася до нього, ігноруючи погляди персоналу.

– Не тут, – відрізав він, і в його голосі знову з’явився знайомий метал.

Взявши за лікоть, він потягнув мене до ліфтів.

– То є докази? – прошипіла я. – Про те, як ти підставив мого батька?

В цей момент до нас підійшла Тіна, яка вже встигла накинути на плечі вишукане легке пальто.

– Данило, ми запізнюємося, – вона граційно торкнулася його ліктя. Тонкі пальці з ідеальним манікюром впевнено влаштувалися на рукаві його смокінга. – Батько вже в ресторані. Ти ж знаєш, він не любить чекати, особливо коли йдеться про крупні інвестиції і проекти державного рівня.

Вона поглянула на мене з удаваним жалем.

– Вибач, Майю, але бізнес не чекає. А тобі корисно відпочити, ти сьогодні виглядаєш занадто... напруженою.

Данило на мить завагався. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримався на губах, які тремтіли від люті, а потім він холодно кивнув.

– Степане, пані Громову – в пентхаус. І не випускай її, поки я не повернуся.

І коли цей водій вже встигнув тут з’явитися? Наче ж щойно не було. Або це я така уважна.

Степан рушив до мене. А Дан з Тіною – до виходу.

Вони пішли разом. Вона – сяюча і впевнена, він – владний і недосяжний. Я стояла посеред величезного холу, стискаючи кулаки, і відчувала, як всередині щось обривається. Це не були ревнощі... принаймні, я переконувала себе в цьому. Це була образа. Образа за те, що він знову вирішує за мене, з ким мені говорити і де мені бути.

Ні, я не лялька. В нас робочий контракт, але це не означає, що я не можу пересуватися, як вважаю за потрібне!

– Мені потрібно взяти сумочку, – кинула я Степану, повертаючись до ліфту.

Той кивнув і зайшов слідом. А я, мабуть, вперше пораділа, що ми переїхали у величезний хмарочос. З купою входів та виходів.

Оскільки Степан чекав на мене біля ліфтів, забравши сумку, я вийшла з іншого, пожежного виходу.

Мені потрібна була хоч краплина свободи. Хоч трохи відчути себе справжньою. Живою.

Йшла, насолоджуючись цим несподіваним віконцем волі. Як я втрапила в таку ситуацію?

Спробувала зателефонувати Любомиру, але його номер виявився поза зоною досяжності. Ох, сподіваюся, Громовий не зробить з ним нічого... незаконного?

Ноги непомітно занесли мене в один з улюблених художніх магазинів. Не втримавшись, я придбала черговий альбом для скетчів – дома їх було кілька, але до Громового я чомусь не взяла жодного.

А з ним ще папки великих аркушів на чверть листа: гладких для креслення, зернистих для акварелі, набір вугілля для малювання і ще краски. Останні – з внутрішнього супротиву, уявляючи бездоганну мармурову підлогу пентхаусу в кольорових плямах.

І з хоч невеличким, але відчуттям внутрішнього вдоволення понесла свій скарб до пентхаусу.

Не встигла я зайти у квартиру, телефон розрізав повітря настирливим викликом. Навіть дивитися було не треба – аура Громового передавалася і через мобільний зв’язок!

Поборовши спокусу не відповісти, я прийняла виклик.

– Ти де? – гримнуло звідти.

– В пентхаусі, – невинно відповіла я. – Прийом вже закінчився?

Ніби у відповідь мені зі слухавки пролунав жіночий сміх. На фоні чулася музика.

Кілька митей Дан мовчав. Я помітила Степана – хоча рухався той абсолютно безшумно. Побачив мене, і мабуть, щось передав Дану.

– Поговоримо вдома, – долинуло з трубки, і Громовий перервав виклик.

– Не робіть так більше, – промовив Степан тихо, але від його тону мені стало не по собі.

Втім, я нічого не відповіла. Лише рушила далі у кімнати, сподіваючись, що він за мною не попреться.

Він дійсно зник так само непомітно, як і з’явився. Ніндзя якийсь!

Не встигла я замовити вечерю в ресторані знизу, як телефон знов задзвонив. На цей раз на зв’язку була Ліза.

– Майю! – затріщала подруга в слухавку. – Вибач, я тебе не дочекалася, требо було Світланку з садочку забрати. Що трапилося? Я в шоці! Ще вчора ми... в тебе все гаразд?

Видихнувши, під закуску з восьминогів я розповіла їй все. Подруга знала про Громового, знала, що саме він був винний у хворобі мого тата. Тому слухала, вигукуючи та охаючи.

– Можеш пошукати Варта? – спитала я наостанок. – Раптом він дійсно щось знає. Треба дізнатися, що. Поки Громовий не закрив йому рота. Його телефон не відповідає.

– Спробую, – пообіцяла Лізка.

Подальший вечір тягнувся, як густа смола. Спочатку я ходила з кутка в куток, дивлячись на вогні Києва, які здавалися мені вогнями на цвинтарі моїх надій. Я навіть спробувала ще раз зателефонувати Любомиру, але його номер залишався поза зоною досяжності. Данило подбав про все.

А потім шикарні краєвиди захопили мене, і влаштувавшись у кріслі перед панорамним вікном, я прийнялась робити замальовки.

Коли вхідні двері нарешті відчинилися, була вже майже північ. Я сиділа у вітальні, не вмикаючи світло. Тільки відблиски міста висвітлювали силует чоловіка, що зайшов.