Глава 7. З минулого в майбутнє

Старий офіс зустрів нас запахом кави, пилу та крейди. Тут кожен куток дихав історією: від тріщин на стелі до масивних дерев’яних кульманів, за якими свого часу працювали мій дід і батько. Для мене це були вівтарі архітектури. Для Данила – непотріб.

Він пройшов повз ряди столів і зупинився біля центрального кульмана, на якому лежав мій незавершений ескіз. Провів пальцем по деревині й гидливо зморщився.

Звісно, ми працюємо на комп’ютерах! Але мені так подобалося робити ескізи власноруч. Накидати одразу з голови на папір. Шукати одну-єдину правильну лінію!

– Це сміття залиште тут, – кинув Дан через плече. – В моєму офісі ніхто не працює олівцем на папері. Мезозой закінчився, Майє. Пора ставати сучасними.

– Мій дід на цих кульманах спроектував половину центру міста! – спалахнула я, відчуваючи, як всередині закипає образа. – Це не сміття, це...

– Це гальма, – перебив він, розвертаючись до колективу, який вже почав збиратися в центрі залу. – Технології не терплять ностальгії. З завтрашнього дня вашим основним інструментом будуть нейромережі та ліцензійний софт останнього покоління. А не це дерево.

Я замовкла, ковтаючи грудку у горлі. Сперечатися при підлеглих – означало порушити «Правило номер два».

Тридцять пар очей дивилися на нас із сумішшю страху та цікавості. Мої люди. Ті, хто пройшов зі мною через останні три роки затримок зарплат і судових позовів.

– Друзі, – я вийшла вперед, намагаючись, щоб голос не тремтів. – Я маю оголосити про важливі зміни. Бюро «Дорош і партнери» підписало угоду про стратегічне злиття з «Gromoviy Group». Відсьогодні ми стаємо частиною холдингу. Це означає повне погашення всіх заборгованостей, нове обладнання і... стабільність.

В залі на мить запала тиша, а потім почувся приглушений гомін.

– Це правда? Нам виплатять премії за минулий квартал? – вигукнув молодий архітектор Андрій, і в його очах я побачила щиру радість. Звісно, йому треба годувати родину.

Але в іншому кутку кабінету стояв Степан Іванович – головний конструктор, який працював ще з моїм дідом. Він не радів. Він дивився на мою обручку, а потім на Данила з таким розчаруванням, що мені захотілося крізь землю провалитися. Він знав, що Громовий зробив із моїм батьком. І зараз його мовчазний погляд кричав: «Продалася».

– Майє? Що це за фокус? – до мене проштовхнулася Ліза. Моя найкраща подруга і за сумісництвом наша бухгалтерка.

Вона виглядала так, ніби її щойно вдарили палкою з-за рогу. Очі за склом стильних окулярів округлилися, а в руках вона досі стискала чашку зі своїм улюбленим матча-лате.

Так, так, на одноразові стаканчики в нас теж грошей не вистачало. Як і на офісні сніданки.

– Ти і Громовий? Весілля? Злиття? Я вчора бачила новини, але думала, що це якийсь дикий фейк! Ти ж казала, що він... – вона вчасно осіклася, глянувши на Данила, який стояв за моєю спиною як тінь загарбника.

– Лізо, все пізніше, – прошепотіла я, стискаючи її лікоть. – Просто збирайте речі. Люди Громового допоможуть з переїздом. Проконтролюй, щоб перевезли весь архів і жоден документ не зник.

– Майє, ти в порядку? – Ліза понизила голос до мінімуму, ігноруючи Данила. – Він тебе шантажує? Скажи мені одне слово, і я...

– Пані Громова в повному порядку, – голос Данила втрутився між нас, холодний і владний. Він поклав руку мені на плече, демонструючи право власності. – Лізо, здається? Раджу вам зосередитися на пакуванні ваших документів. Машина для переїзду буде тут за пів години. Майє, ми їдемо. Твій новий кабінет уже готовий.

Я не встигла навіть попрощатися з Лізою нормально. Данило буквально вивів мене з офісу, ігноруючи спалахи камер репортерів, які чатували під дверима.

– Навіщо такий поспіх? – запитала я вже в машині, дивлячись, як будівля мого бюро зникає в дзеркалі заднього виду.

– Тому що в бізнесі немає вчора, Майє. Є тільки сьогодні. І сьогодні ти маєш побачити свій новий офіс.

Свою нову клітку, точніше. Я вже її бачила. Величенька така, на сорок поверхів.

Ми піднімалися на тридцятий у важкій тиші. Я дивилася на цифри, що миготіли на табло, і відчувала, як світ знову хитається під ногами.

Не думала, що все зайде настільки далеко. Що я скажу тату про це злиття? Як дивитимусь йому у вічі?

І все ж це шанс зберегти наше бюро. І вибору в мене немає.

– Сьогодні твій перший день на посаді головного архітектора, – заговорив Данило, коли ліфт зупинився. – У тебе на столі – проект набережної нашого головного конкурента. Твоє завдання – розгромити його концепцію професійно. Зробиш це – і я подумаю про те, щоб дозволити тобі побачитися з батьком на вихідних.

– Ти шантажуєш мене навіть цим? – я ледь не задихнулася від обурення.

– Я стимулюю тебе, Майє. Ласкаво просимо в реальний світ.

Він вивів мене в просторий офіс типу «open space», де десятки людей миттєво підвели голови від моніторів.

– Знайомтеся, – голос Данила розкотився залом. – Майя Громова. Відсьогодні до нас переїжджає її майстерня. Також Майя керуватиме часткою наших архітектурних проектів. Її слово – закон. Хто не згоден – заяву на стіл до вечора.

Він залишив мене посеред кабінету, навіть не озирнувшись. Я стояла під прицілом десятків заздрісних та цікавих поглядів, відчуваючи себе не лідером, а трофеєм, який виставили на показ.

Мій новий кабінет був шедевром сучасного мінімалізму: скло, сталь і панорама міста, від якої паморочилося в голові. Але найгіршим було не це. Одна зі стін виявилася повністю скляною і виходила прямо в робочу зону Данила. Жодної приватності. Жодного шансу сховатися. Я була під наглядом, як рибка в акваріумі.

Я опустилася в шкіряне крісло, яке пахло новою машиною, і подивилася на стопку паперів. Проект приміської набережної для найпрестижнішого тендеру. Я теж хотіла туди податися, та з нашими проблемами ми ледь встигали вести навіть вже сплачені об’єкти.

Поряд – ще одна стопка поменше. Проект головного конкурента.