Глава 6. Правила виживання

Я дивилася в сірі, як сталь, очі й розуміла: він не просто хоче помсти. Він хоче зламати мене остаточно.

Двері спальні зачинилися з глухим звуком, відрізаючи нас від решти світу. Величезна кімната в мінімалістичному стилі здавалася мені кліткою, де стіни стискалися з кожним подихом Громового.

Я стояла біля ліжка, досі стискаючи сумочку так, наче це була моя єдина зброя.

– Ти перейшов межу, Данило, – мій голос здригнувся, але я з викликом підняла підборіддя. – Влаштовувати сцени ревнощів перед Вартом... це було низько. Навіть для тебе.

Данило повільно знімав піджак, кидаючи його на крісло. Він не поспішав. Кожен його рух був наповнений хижою грацією.

– Низько – це дозволяти іншому чоловікові торкатися тебе в день нашого весілля, Майє. Ти тепер носиш моє прізвище. І я не збираюся бути посміховиськом через твої «старі зв’язки».

– Це фіктивний шлюб! – вигукнула я. – Ти сам це сказав!

– Для всього світу він справжній, – Дан зробив крок до мене, і я мимоволі відступила, поки не вперлася в край високого матраца. – А значить, і правила тут справжні.

– В умовах контракту не було розірвати всі дружні стосунки!

– Пункт номер сім, – нагадав Громовий.

– Любомир ніколи не був моїм хлопцем!

– На його щастя. Інакше так легко не відбувся б.

Дан зупинився так близько, що я відчула жар, який виходив від його тіла. Простягнув руку і повільно, кінчиками пальців, провів по моїй шиї, спускаючись до краю сукні. Я затамувала подих.

– Роздягайся, – прошепотів він. Його голос став низьким, хрипким, і від цього звуку вздовж хребта пробіг електричний розряд. – Чи ти не розчула?

– Це не входило в контракт! – здається, в моєму голосі прозвучав відчай.

Данило криво посміхнувся. В його очах не було пристрасті – лише холодна рішучість і щось схоже на застарілий біль, який він майстерно маскував під злість.

– Не бійся, Майє. Я не ґвалтівник. Але я сказав: гра має бути бездоганною. Покоївка прийде о сьомій ранку. Вона має побачити розкиданий одяг, пом’яту білизну і... «правильну» атмосферу. Ти ж не хочеш, аби дід дізнався, що ми спимо в різних кімнатах уже в першу ніч?

Мої щоки спалахнули від приниження.

– Ти хочеш, щоб я... імітувала?

– Я хочу, щоб ти виконувала умови угоди, – він нахилився до мого обличчя, зупинившись за міліметр від моїх губ. – Допомогти тобі з блискавкою? Чи сама впораєшся?

Я затремтіла, коли його пальці торкнулися бігунка на моїй спині. Він знов не чекав дозволу, а просто робив! Те, що хотів. Холодний метал пройшовся по шкірі, і сукня почала повільно сповзати з моїх плечей. Я міцно заплющила очі, чекаючи на найгірше.

Але Данило лише різко смикнув тканину вниз і відсторонився. Я відкрила очі, не знаючи, чого чекати. Чоловік кілька секунд спостерігав, як сукня опливає до ніг, залишаючи мене в білизні.

– Я спатиму у вітальні, – кинув, розвертаючись до дверей. Його голос знову став крижаним. – Але щоб до ранку тут був повний безлад. Розкидай свої речі, Майє. Зроби так, щоб ніхто не засумнівався в моєму «темпераменті».

Він зупинився біля виходу, не озираючись.

– І не здумай зачиняти двері на замок. У цьому домі я заходжу куди хочу і коли хочу. Звикай.

Двері зачинилися, залишивши мене одну посеред величезної спальні. Я стояла, обіймаючи себе за плечі, і відчувала, як по щоці котиться одна-єдина сльоза.

Він не просто купив мій підпис. Він купив кожну мою реакцію, кожен мій подих.

Я почала розкидати речі по підлозі, як він і наказав. Кожна кинута туфля, кожна зім’ята подушка були наче шматком моєї розбитої гордості. Я створювала ілюзію пристрасті для невидимих глядачів, поки моє серце перетворювалося на попіл.

Тієї ночі я так і не змогла заснути. Я лежала на величезному ліжку, дивлячись у стелю, і слухала кроки Данила у вітальні. Він теж не спав.

Ми були зв’язані обручками, контрактом і ненавистю. І я знала: це тільки початок нашого спільного пекла.

***

Сонце пробивалося крізь важкі шовкові штори пентхаусу, розрізаючи кімнату на ідеальні геометричні смуги. Я розплющила очі й не одразу зрозуміла, де перебуваю. Чужа постіль, занадто м’яка і занадто холодна. Запах дорогої деревини й ледь відчутний аромат шкіри.

Здається, я все ж таки ненадовго задрімала.

Спогади останніх двох днів обрушилися лавиною. Дід Богдан. Поцілунок, від якого досі пекли губи. Весілля. І Любомир...

Я різко сіла на ліжку, притискаючи ковдру до грудей. Поруч нікого не було. Подушка Данила виглядала незайманою, але на тумбочці стояв порожній келих.

– Прокинулася? – почувся голос від вікна.

Данило виявився біля панорамного скла, уже повністю одягнений у свіжий темно-сірий костюм. Він затягував вузол краватки, навіть не дивлячись у дзеркало. Його рухи були вивіреними й спокійними, наче вчорашнього спалаху люті в ліфті ніколи не було.

– Котра година? – запитала я, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

– Восьма. Сніданок подадуть за десять хвилин, – він нарешті повернувся до мене, погляд ковзнув по моєму розпатланому волоссі, плечах. – Поспішай. У нас насичений графік.

Я вилізла з ліжка, відчуваючи себе максимально вразливою в цій короткій шовковій нічній сорочці, яку він дбайливо підготував у гардеробній. Вчора я не ризикнула вдягнути свою звичну футболку.

– Який ще графік? Я маю поїхати до батька. Він чекає на мій дзвінок.

– Батько зачекає, – відрізав Данило, підходячи ближче. – Спочатку ми їдемо в офіс. Сьогодні ти офіційно стаєш головою архітектурного відділу «Gromoviy Group». Твоє бюро переходить під моє управління як дочірня компанія.

Я завмерла.

– Що? Ми про це не домовлялися! Моє бюро – це самостійна одиниця. Ти обіцяв тільки інвестиції!

– Я обіцяв порятунок, Майє, – він схилився до мене, і я відчула холодний метал його обручки, коли він підняв моє підборіддя. – А рятувати те, що розвалюється, я звик кардинально. Твої люди тепер працюють на мене. А ти... ти працюєш безпосередньо зі мною над проектом набережної. Тієї самої, яку так хоче забрати Савченко.