Глава 5. Під прицілом

Сукня, яку вибрав Данило, була не просто «менш цнотливою». Вона була викликом. Глибокий колір нічного неба, шовк, що облягав тіло як друга шкіра, і розріз до стегна, який не залишав місця для уяви. Я дивилася на себе в дзеркало і не впізнавала цю жінку. Майя Дорош ніколи не носила таких речей. Майя Громова – не мала вибору.

Я намагалася застебнути тонку золоту застібку на шиї, але пальці зрадницьки тремтіли. Прикраса лежала в оксамитовий коробочці зверху на сукні, безмовно наказуючи вдягнути.

Раптом у відображенні за моєю спиною з’явився він. Данило вже був у смокінгу під колір моєї сукні. Ідеальний, холодний, як і цей пентхаус.

– Дозволь, – його голос пролунав надто близько.

Я нервово посміхнулася: ніби можу не дозволити? Та вій і не чекав дозволу. Гарячі пальці торкнулися моєї холодної шкіри, і по тілу пройшов розряд, який я намагалася придушити. Він повільно застебнув ланцюжок, але не поспішав прибирати руки. Його погляд у дзеркалі зустрівся з моїм – важкий, вивчаючий.

– Ти виглядаєш... – він замовк на мить, і я побачила, як кадик на його шиї смикнувся. – Саме так, як має виглядати дружина переможця. Ходімо. Нас чекають внизу.

Ми зайшли у швидкісний ліфт. Кілька секунд невагомості, поки кабіна несла нас із висоти пентхаусу в саме серце його імперії.

Двері розчинилися в розкішному атріумі першого поверху «Gromoviy Group», і світло від десятків спалахів засліпило мене. Шум, вигуки журналістів, клацання затворів – усе це злилося в один гул. Я мимоволі хитнулася назад, але рука Данила владно і міцно лягла на мою талію, притискаючи до свого боку.

– Посміхайся, Майє, – видихнув він мені в маківку. – Це твоя головна роль.

Я натягнула фальшиву посмішку, відчуваючи себе екзотичним метеликом, пришпиленим до колекції Громового. Ми йшли крізь натовп, і кожен мій крок здавався мені кроком по розпеченому вугіллю.

– Пане Громовий! Майє! – вигукнув якийсь журналіст з першого ряду, простягаючи мікрофон. – Чому таке поспішне і таємне весілля? Чи не пов’язано це з чутками про банкрутство бюро вашого батька, Майє? Кажуть, ви просто продали своє прізвище, щоб врятувати сімейні борги?

Я відчула, як кров відхлинула від обличчя. Посмішка застигла, перетворюючись на гримасу болю. Журналіст дивився на мене з жадібним очікуванням скандалу.

Рука Данила на моїй талії напружилася. Він зупинився і повільно повернувся до натовпу. Весь його вигляд випромінював таку небезпеку, що шум у холі миттєво вщух.

– Яке цікаве запитання, – промовив Данило, і його голос, підсилений акустикою холу, звучав як удар гонгу. – Але ви помилилися адресою. Майя Дорош – найкращий архітектор свого покоління. Її талант коштує набагато більше, ніж будь-які борги. А щодо «поспішності»... – він на секунду поглянув на мене, і в цьому погляді було стільки удаваного тепла, що я ледь не повірила. – Коли чоловік зустрічає жінку, яку не хоче відпускати ні на хвилину, він не чекає дозволу преси. Наступне питання.

Він відповів так різко і впевнено, що журналіст просто знітився. Я стояла, приголомшена. Він захистив мене. Не просто свій контракт, а мою професійну честь.

На мить я забула про ненависть. Я бачила лише його широкі плечі, які зараз закривали мене від усього світу. Він був монстром, так. Але в цю хвилину він був моїм монстром.

Вечірній фуршет став випробуванням іншого рівня. Данило не відпускав мою руку ні на секунду. Він представляв мене партнерам, політикам, конкурентам. Я посміхалася, кивала, відповідала на привітання, відчуваючи себе виставковим екземпляром.

Але мені є чим гордитися. Бо я вжилася в роль дружини бездоганно! В якійсь момент ніби увімкнулась стара пам’ять, наші перші, не такі коштовні конференції, спроби завести знайомства.

Тоді нам не потрібно було грати. Втім, тоді ми геть не цікавили журналістів. А зараз вони стежили за кожним нашим подихом.

Ми плавали в морі фальшивих привітань, поки я не побачила його.

Любомир Варт стояв біля бару, тримаючи келих. Коли наші погляди зустрілися, він здригнувся. Любомир – людина з мого минулого життя. Людина, яка знала мене справжньою, а не цією лялькою в діамантах.

– Майю? – здається, він давно спостерігав за нами. І обрав мить, коли Данила відволічуть, аби наблизитися. – Я не вірив чуткам, поки не побачив це на власні очі. Громова? Ти?

Любомир Варт не змінився. Ті самі щирі очі, трохи розпатлане волосся і впевнена постава професіонала. Він дивився на мою обручку так, наче бачив на моїй руці кайдани.

– Майю, що відбувається? Ти і Громовий? Після всього, що він зробив із твоїм батьком? Це ж абсурд. Скажи мені, що він тебе змусив. Я допоможу. У мене є зв'язки в міністерстві, ми переглянемо твої борги...

– Любомире, не треба, – я спробувала відступити, але він перехопив мою вільну руку.

– Ти тремтиш, Майю. Ходімо звідси. Прямо зараз.

– Вона нікуди не піде, Варте.

Голос Данила розрізав повітря, як лезо гільйотини. Він з’явився за моєю спиною миттєво. Його рука владно лягла мені на плече, пальці боляче вп’ялися в м'язи.

– Данило, це просто мій старий колега... – почала я, але він навіть не подивився на мене.

– Я знаю, хто це, – Данило зробив крок назустріч Любомиру. Вони були майже одного зросту, але від Громового виходила така первісна загроза, що навіть гості навколо почали озиратися. – Любомире Варт. Чудовий архітектор. Шкода буде, якщо твоя кар'єра закінчиться сьогодні через надмірну цікавість до чужих дружин.

– Вона не річ, Громовий! – вигукнув Любомир.

– Для тебе – пані Громова, – відрізав Данило. – І раджу тобі забути навіть номер її телефону. Наступного разу я не буду таким ввічливим.

– Любомире, гарного вечора, – я спробувала вкласти в голос максимум спокою, хоча серце почало калатати.

Треба розвернутися і піти, поки не почалася бійка. Любомиру не впоратися з Громовим.

– Який до біса вечір? – Варт перевів погляд на Данила. – Громовий, що ти з нею зробив? Ми всі знаємо, як ти «купуєш» людей. Але Майя...