Глава 4.  Обручка з шипами

– Вітаю в родині, Майє, – кинув Данило, навіть не підводячи очей. – Одягни завтра щось... менш цнотливе. О дев’ятій ранку машина буде біля твого під’їзду.

Звідки він знав, куди я піду? Хоча, звісно. Мені ж потрібно зібратися.

Я розвернулася і вийшла з кабінету. Він навіть не підвівся.

– Остання ніч у твоєму домі, Майє. Насолоджуйся нею. З завтрашнього дня твоє життя належить мені. Вечеря з дідом була лише розминкою. Справжнє пекло почнеться, коли ти переступиш поріг мого пентхаусу як пані Громова.

Внизу, біля входу в бізнес-центр, уже чекав його водій. Я хотіла була пройти повз, викликати таксі. Та водій майже перекрив мені прохід:

– Хазяїн наказав відвести вас додому, – промовив. – Будь ласка, сідайте.

І я здалася. Я вже все підписала. Продала себе.

Чорний позашляховик мчав вечірнім містом, але я не бачила вогнів Києва. Я бачила лише своє відображення у склі – бліда, чужа сама собі жінка з мільйонним статком на картці своєї фірми й пусткою в душі.

Коли машина зупинилася біля мого під’їзду, я вискочила, не озираючись. Тільки коли звук двигуна затихнув вдалечині, дозволила собі вхопитися за холодну стіну під’їзду.

Завтра я не просто переїду. Завтра я остаточно зникну, ставши лише тінню у власності Громового.

***

– Я не можу цього зробити. Просто не можу...

Я стояла перед дзеркалом у своїй спальні, дивлячись на відображення дівчини в дорогій шовковій сукні кольору айворі. Яку зранку приніс посильний.

Вона виглядала як наречена. Але в очах застиг такий холод, що, здавалося, скло от-от трісне.

Згадувалося очікування в очах батька. Його надія і віра в мене.

Брехня досі пекла язик.

Та чужа сукня, яка коштувала половину мого тижневого доходу, нагадувала, що це все, на жаль, не сон. А я так мріяла проснутися в звичному світі, без примар з минулого!

Ранок після підписання контракту видався сірим і холодним. Валіза стояла посеред моєї кімнати, наче німа докора. Двадцять п’ять років життя тепер вмістилися в одну сумку.

В неї я склала лише необхідне. Авто знов чекало секунда в секунду.

І невдовзі я вже стояла в невеликому приватному залі РАЦСу. Жодних квітів, жодної музики Мендельсона. Тільки суворий дід Богдан, який спирався на ціпок з набалдашником у вигляді голови вовка, та Данило.

Він виглядав бездоганно. Чорний смокінг, білосніжна сорочка. Його обличчя було наче висічене з граніту. Коли прийшов час обітниць, він вимовив «Так» чітко і впевнено. Наче підписував чергове злиття компаній.

Я ж ледь виштовхнула це слово з себе.

Коли він одягав мені обручку – масивну, з діамантом, який важив більше, ніж моє сумління, – його пальці на мить затрималися на моїй руці. Холодний метал обпік шкіру.

Його пальці були гарячими, а мої – крижаними.

– Вітаю, пані Громова, – прошепотів Дан так, щоб почула лише я. – Твоя ціна сплачена. Відтепер ти – моя офіційна проблема.

Мої руки тремтіли, в голові билася думка «Хоч би не впустити це кляте кільце!». Бо тоді не буде «бездоганно».

Та все пройшло на диво гладко. І швидко. Нам навіть не запропонували скріпити союз поцілунком. Лише підписати документи.

Все в діловому стилі Громових.

Тим краще. Це взагалі не походило на весілля.

Дід Богдан підійшов до нас, важко дихаючи. Він дістав із кишені оксамитову коробочку.

– Майє, доню... – дід уперше назвав мене так, і мені захотілося провалитися крізь землю. – У Громових складна вдача. Але ми своїх не кидаємо. Ця брошка належала моїй дружині. Тепер вона твоя. Бережи честь прізвища.

Я прийняла дарунок, відчуваючи, як підбори вростають у підлогу. Я стала частиною родини, яку ненавиділа.

– І бережи Данила, Майю, – додав дідусь тихо. – Він буває нестерпним, але тепер ви – одне ціле.

Мені захотілося розсміятися. Одне ціле? Ми були двома шматками льоду, які зіткнулися в океані брехні.

***

Скінчилося все швидко. Дідусь побажав нам щастя, якось багатозначно поглянув на онука, немов сумніваючись, чи витримаємо ми рік. Мабуть, це і є його умова. За рік Данило стане спадкоємцем. Або жебраком.

І поїхав у свій маєток.

Так само мовчки чоловік усадив мене в свій позашляховик. І повіз у своє логово, хоча можна було б дійти пішки за десять хвилин.

– І ще одне, – промовив, перед тим як виходити у паркінгу. – Не здумай знімати обручку. Навіть коли будеш мити руки. Навіть коли будеш спати. Ти маєш звикнути до її ваги.

Пентхаус Данила знаходився в самому серці міста, на останньому поверсі хмарочоса, який він сам і збудував. Коли двері ліфта розчинилися прямо у вітальні, у мене перехопило подих. Скло від підлоги до стелі, холодний мармур, мінімум меблів. Це було схоже не на дім, а на дорогий виставковий зал. Вчора він на мене не справив такого враження, як сьогодні, коли я зрозуміла, що тепер я – полонянка цієї скляної клітки.

Мовчазний Степан, чи то водій, чи то охоронець, заніс мою валізу і полишив нас наодинці.

Степан зник так само безшумно, як і з’явився. Тиша, що запала в пентхаусі, була майже фізичною – вона тиснула на вуха, підкреслюючи стерильність цього місця. Тут не пахло домом. Тут пахло свіжим ремонтом, кондиціонованим повітрям і... Данилом.

Я стояла посеред вітальні, не випускаючи з рук ручку сумки, наче це був мій останній зв'язок із реальним світом. Данило повільно зняв піджак, кинувши на спинку дивана, і почав розслабляти вузол краватки. Його рухи були по-господарськи впевненими, і від цього мені стало ще холодніше.

– Спальня – праворуч за коридором, – кинув він, навіть не дивлячись у мій бік. – Там є гардеробна. Розклади речі так, щоб покоївка, яка приходить вранці, не ставила зайвих запитань.

– Покоївка? – я напружилася. – Вона знає про... умови?

– Ніхто не знає про умови, Майє. Крім нас і юристів. Для всього персоналу, для мого діда і для преси – ми пара, яка нарешті з’єдналася. Твої речі мають бути змішані з моїми в спільних зонах. Твій халат у ванній, твої туфлі в передпокої. Створюй видимість життя, а не оренди кімнати в готелі.