Глава 3. Громове гніздо

Дорога до заміського маєтку Громових видалася мені конвоєм на власну страту. Величезне чорне авто мчало трасою, відгороджуючи нас від світу тонованим склом.

Данило мовчав, зосереджено дивлячись у планшет, але я відчувала його присутність кожною клітиною шкіри. Від нього пахло владою і тим самим парфумом, який я колись наївно вважала запахом щастя.

– Ти занадто бліда, – кинув він, не відриваючись від екрана.

– Це природний колір людини, яку щойно купили за вісімдесят мільйонів, – відрізала я, розправляючи спідницю кремової сукні. – Чого ти чекав? Рум’янцю від радості?

Данило нарешті відклав планшет і повільно повернув голову. Його погляд пройшовся по мені – від кінчиків туфель до зачіски, яку я збирала тремтячими пальцями.

– Я чекав професіоналізму, Майє. Мій дід – не банківський клерк. Він бачить брехню за кілометр. Якщо ти будеш сидіти з таким виглядом, ніби збираєшся випити отруту, він вишвирне нас обох за поріг ще до того, як подадуть аперитив.

– І угода скасується? – я з надією підняла брову.

– І твоє бюро перестане існувати до заходу сонця, – холодно нагадав він. – Слухай уважно. Для діда ми – пара, яка знову знайшла одне одного. Божевільна пристрасть, кохання всупереч усьому. Дивись на мене так, ніби мрієш зняти з мене цей піджак, щойно ми залишимося наодинці. Торкайся мене. Смійся з моїх жартів. Будь Громовою ще до того, як отримаєш прізвище.

На мить наші погляди зустрілися. І, здається, на цей раз мені не вдалося приховати огиди. Зображати бажання до того, кого ненавиджу кожною клітиною своєї душі й тіла!

І він помітив. Погляд змінився, ніби він дійсно чекав чогось. І не знайшов.

– Колись в тебе це непогано виходило, – додав, вибиваючи повітря з легенів.

Та як він може!

– Ти огидний, Данило.

– Я плачу за цей перформанс повну ціну, люба. Постарайся не схибити. Від цього залежить не тільки твоє бюро, а й те, чи залишиться імперія Громових у моїх руках, чи перейде до мачухи.

Маєток з’явився раптово. Величезна споруда з темного каменю та скла, оточена столітніми соснами. Як архітектор, я не могла не захопитися: ідеальні лінії, поєднання грубої фактури та невагомих конструкцій. Це було справжнє «Громове гніздо».

Данило вийшов із машини й обійшов її, щоб відчинити мені двері. Його рука владно лягла на мою талію, притягуючи до себе. Я мимоволі здригнулася.

– Не сіпайся, – прошепотів він мені на вухо, обпалюючи шкіру гарячим диханням. – Грай.

Ми пройшли до тераси, де за столом, сервірованим на чотирьох, сидів сивий чоловік із прямою, як струна, спиною. Богдан Громовий. Поруч із ним, з келихом ігристого в руці, сиділа жінка, яку я точно не очікувала тут побачити.

Христина Валевська. Тіна.

Світська левиця, обличчя ювелірного бренду. Донька одного з крупних бізнес-магнатів. І, наскільки мені відомо, час від часу їх з Данилом бачили на світських прийомах разом.

Її ідеально укладене руде волосся сяяло на сонці, а вузька зелена сукня підкреслювала фігуру, над якою щодня працювали найкращі тренери. Вона була втіленням того світу, до якого я ніколи не належала.

Що вона тут робить? Не відриває від нас пильного погляду. Принаймні, мачухи з братом немає. Хоч щось гарне.

– Данило, хлопчику мій, – голос старого Громового пролунав гучно, з нотками сталі. – Ти запізнився на три хвилини.

– Були справи, діду, – Данило підійшов і потиснув йому руку, не випускаючи мою талію. – Знайомся. Майя Дорош. Моя наречена.

Тіна ледь не подавилася своїм напоєм. Її очі звузилися, перетворюючись на дві щілини, наповнені отрутою.

– Майя? Та сама Майя? – Тіна підвелася, розтягуючи губи в фальшивій посмішці. – Яка несподіванка. Ми всі думали, що після того скандалу з архітектурним проектом ти поїхала десь далеко... працювати звичайним креслярем.

– Як бачиш, Христино, я повернулася, – я випрямила спину, відчуваючи, як рука Данила на моїй талії стає міцнішою. – І мої таланти знайшли гідне застосування.

– Дорош... – Богдан Громовий уважно вдивлявся в моє обличчя. – Донька Владислава? Пам’ятаю твого батька. Він був непоганим майстром, поки не втратив хватку.

– Мій батько ніколи не втрачав хватки, пане Громовий, – мій голос зазвучав неочікувано твердо. – Він просто занадто сильно довіряв людям, які цього не варті.

За столом запала тиша. Данило ледь помітно стиснув мої пальці. Дід Громовий раптом усміхнувся – хижо, по-вовчому.

– Характер. Мені подобається. Сідайте. Тіно, люба, посунься, дай нареченим місце.

– То це ти запросив Тіну? – допомагаючи мені сісти, спитав у діда Данило. – Бажаєш, аби вона була дружкою на весіллі?

Здається, таке припущення викликало обурення у нас обох. І якщо я промовчала: його умови, його правила. У фіктивному весіллі дружкою може бути навіть потенційна коханка жениха. То Тіна, здається, з радістю заняла б місце нареченої. А не її подруги.

– Я заїхала провідати Богдана, – з виразом ображеної невинності відповіла вона. – Чула, йому нездужається останнім часом.

– Не вір чуткам, дитя моє, – з хитринкою відповів дід, та виглядав він дійсно не надто здоровим.

– Рада, що з вами все гаразд, – широко посміхнулась Тіна, сяючи майже голлівудською посмішкою.

Обід перетворився на витончене катування. Тіна раз у раз «випадково» згадувала їхні спільні поїздки з Данилом у Монако, його вподобання, про які я нібито не знала, і всіляко натякала, що наше «кохання» виникло надто раптово.

Угу, п’ять років тому ми з ним мріяли просто зганяти до Одеси на старенькому авто. Як же він змінився.

– Знаєш, Майю, – промовила Тіна, розрізаючи шматок лосося, – Данило завжди казав, що шлюб – це бізнес-проект. Цікаво, які дивіденди він розраховує отримати від тебе? Окрім гарного обличчя на благодійних вечорах?

Я відчула, як закипає кров. Хтось явно вважав своє обличчя більш підходящим для цього!  Вже хотіла відповісти щось про її власну корисність, але Данило мене випередив.