Глава 2. Привид минулого

Холодне повітря вечірнього міста вдарило в обличчя, щойно я вийшла з обертових дверей хмарочоса. Я зупинилася, жадібно ковтаючи кисень, наче людина, яка щойно вибралася з глибокої води.

Руки все ще пахли аркушами контакту та ледь відчутним ароматом сандалу. Я ненавиділа цей запах. Він нагадував мені про вечори, коли ми разом креслили мій перший проект, сидячи на підлозі в його орендованій квартирі. Тоді у нас не було нічого, окрім амбіцій та... кохання. Принаймні, я так думала.

– Таксі, пані? – голос швейцара змусив мене здригнутися.

– Ні, дякую. Я пройдуся.

Мені потрібно було відчути під ногами тверду землю, а не цей дорогий мармур, який належав Громовому. Кожен крок відгукувався болем у скронях. Вісімдесят мільйонів. Рік життя. Статус дружини ворога.

Я йшла знайомими вулицями, але місто здавалося чужим. Всі ці будівлі, багато з яких проектував ще мій дід, тепер здавалися паперовими декораціями. Якщо я не погоджуся, наше прізвище зітруть з архітектурних карт міста. Акули архітектури не залишать від нас навіть фундаменту.

Сьогодні я обіцяла заїхати до батьків. Вони завжди так чекали. До того ж, татові скоро знов лягати у лікарню.

Як я дивитимусь їм в очі? Саме через Громового в батька стався перший серцевий напад. А мати. Як вона помарніла за ці роки. Яка стала нескінченно втомлена.

І як би важко не було, цей останній вечір своєї свободи я проведу з ними. Хто знає, як потім все складеться.

Бо здається, виходу в мене немає. Я перепробувала все, цей анонімний інвестор був останнім шансом. Не здивуюся, якщо сам Громовий і перекрив усі інші можливості.

Коли я нарешті дісталася батьквської квартири, світло горіло лише в одному вікні – у вітальні.

Я тихо відімкнула двері. У повітрі стояв стійкий запах ліків – суміш серцевих крапель та антисептиків. Цей запах став нашим новим супутником після того, як п'ять років тому Данило пішов, а компанія батька почала тонути.

– Майю? Це ти, сонечко? – слабкий голос батька долетів з-за дверей.

Я закрила очі, намагаючись стерти з обличчя вираз відчаю. Кілька глибоких вдихів, штучна посмішка, яку я навчилася вдягати, як броню.

– Так, тату. Це я. Чому ти не спиш?

Я зайшла до вітальні. Батько сидів у своєму улюбленому кріслі, вкритий пледом. Його колись сильні руки тепер тремтіли, коли він намагався перегорнути сторінку книги. Поруч на столику лежала пачка рахунків. Я знала, що там – повідомлення про заборгованість за кредити та вимоги банку.

– Чекав на тебе. Як пройшла зустріч з інвестором? – він з надією подивився мені в очі. – Є шанси, Майю? Ти казала, що це хтось впливовий.

У мене в горлі застряг крик. Хотілося впасти йому на коліна і розплакатися. Сказати, що наш рятівник – це той самий хлопець, якого він вважав сином. Той самий Данило, який виявився катом.

– Все добре, тату, – збрехала я, і кожне слово було як цвях у мою совість. – Ми... ми майже домовилися. Інвестор дуже зацікавлений у нашому проекті. Він пропонує довгострокову співпрацю.

Батько полегшено зітхнув, і я побачила, як розслабилися його плечі.

– Слава Богу. Я знав, що ти впораєшся. Ти ж у мене талановита. Вся у діда...

– Тобі треба відпочивати, – я підійшла і поцілувала його в сиву скроню. – Завтра буде важкий день. Мені потрібно підготувати багато документів.

– Майю, – він раптом схопив мене за руку. Його пальці були холодними. – Цей інвестор... він надійний? Ти перевірила його?

– Більш ніж, тату. Він надійний, як скеля.

Я вимкнула світло і пішла у свою стару кімнату. Давно живу сама, та батьки завжди радіють, коли залишаюся переночувати в них.

Щойно двері зачинилися, я сповзла по них на підлогу.

«Надійний, як скеля». Яка іронія. Данило Громовий справді був скелею. Об яку я вже одного разу розбила своє життя.

Телефон дзеленькнув, і я дістала його з кишені. Екран засвітився, показуючи повідомлення з невідомого номера, яке прийшло десять хвилин тому.

– «Дев’ята ранку. Чорний позашляховик біля під’їзду твоїх батьків. Не забудь про світлу сукню, Майє. Я не люблю чекати».

Я стиснула телефон так, що почувся тріск.

Він не просто купував мій час. Він виривав мене з корінням з мого життя. Ще й слідкував, знав, куди завтра направити авто. Отже знав, куди я пішла.

Я в пастці. Повністю у владі свого ворога.

Але згадуючи рахунки, що лежали на столику біля батька, я розуміла – у цієї угоди вже давно немає іншого фіналу.

Цієї ночі я так і не заснула. Я перебирала речі, наче готувалася до страти. І виганяла з пам’яті його запах, який знов увірвався в моє життя. Спогади про м’які руки і посмішку. Зовсім не таку крижану, якою вона стала зараз.

Він був моїм першим чоловіком. Після нього я так і не змогла завести стабільних стосунків. Рятувала тільки робота.

Робота, яка стала моїм вироком. А якби тоді, п’ять років тому, він не виніс стільки грошей з нашої фірми, не обставив все так, що й судитися марно – можливо, ми б і зараз не йшли на дно!

Рівно о дев'ятій я стояла на тротуарі. На мені була кремова сукня – цнотлива, елегантна і абсолютно чужа моєму внутрішньому стану.

Чорне авто вже чекало. Скло повільно опустилося, відкриваючи знайомий профіль.

– Ти вчасно, – кинув Данило, навіть не повернувши голови. – Сідай. Починаємо наш цирк.

Я сіла в салон, і двері зачинилися з глухим звуком, відрізаючи мене від реальності.

– Може, оголосиш одразу всі плани? – спитала як могла рівно, коли машина рушила з місця. – Чи кожного разу кидатимеш смс-ку, як заманеться?

– Заманеться? Потрібно було прочитати контракт, – на мить крізь лід на його обличчі промайнула насмішка. – Там все прописано. Сьогодні обідаємо у діда. Богдан Громовий, якщо ти раптом забулася. Звернення по-батькові не терпить. Підозрює, що я давно з кимось зустрічаюся. Я обіцяв йому сюрприз.

– А ти зустрічаєшся? – ні, це не має мене хвилювати.