Глава 18. Зникнення

— Дякую за чудовий вечір. Не пам’ятаю, щоб я стільки сміялась, — дарую Юліану усмішку.

Він щойно загальмував поруч з моїм під'їздом. Вимкнув фари і розщепив пасок безпеки. В салоні панує напівтемрява, але лампа, що висить на піддашші під'їзду, дає достатньо світла, щоб бачити одне одного.

— Я теж, — бере мою руку і цілує долоню. — Малятко, а з тобою весело, — на його губах з’являється тінь усмішки і мене це неабияк тішить.

Я звикла бачити Барського насупленим і суворим, але сьогодні він відкрився мені з іншої сторони. Вода — чудове місце для розваг. Поки він вчив мене нормально плавати, я розважалась і дуркувала. І зрештою його серйозне обличчя пом’якшало і на мій черговий напад сміху Юліан теж почав сміятися.

— Ти так рідко всміхаєшся. Чому? — ставлю питання, яке мене дуже цікавить. — У тебе дуже гарна усмішка. І зуби рівні.

Почувши останні слова про зуби Юліан широко всміхається.

— Просто ти мене ще не достатньо знаєш.

Нахиляється і коротко цілує в губи, а я радію, що він припинив бути поруч зі мною насупленим дядьком.

— До речі. Я завтра їду з країни. Буду відсутній близько тижня, плюс-мінус.

Новина вибиває мене з колії.  Усмішка зникає з обличчя, настрій миттю псується. Ну як так?! Не встигла толком поспілкуватися, як вже знову розлука!

— Ось, тримай, — виймає з внутрішньої кишені кілька купюр в п'ятсот гривень. Навіть не уявляю скільки там, але купка пристойна. — Це тобі платня наперед. Ні в чому собі не відмовляй. Якщо буде потрібно ще — кажи. Не соромся. Добре?

Мовчки киваю, але вже знаю, що мені не стане духу попросити й гривні. Ховаю гроші поглибше в рюкзак.

— Ти маєш новий телефон, щоб ми були на зв’язку, — нахиляється і цілує м’яко у губи. — Ти й не помітиш, як промайне час і ми знову зустрінемось. Не журись, — проводить рукою по моїй голові, наче я маленька дівчинка.

— Ти обов’язково мусиш їхати? — питаю з надією, але Юліан ствердно киває і цей жест руйнує усі мої сподівання.

Скрушно зітхаю.

— Я буду чекати, — обіймаю його за шию і міцно й дуже пристрасно цілую. Хочу показати, як сильно я скучатиму за ним.

— Тобі час додому, — каже після поцілунку і м'яко торкається губами мого чола. — Не хочу, щоб у тебе знов були неприємності через мене.

Юліан дивиться звичним для себе суворим поглядом і я не можу йому заперечити. Він знає про прикрий інцидент, який трапився у мене з мамою. Коли мова зайшла про причину мого бажання прогуляти навчання мені довелося розповісти всю правду. Бачу, що я зробила правильно. Він турбується про мене і це так мило!

— Добре, — чмокаю на прощання чоловічі губи і з великою неохотою виходжу з машини.

Усвідомлення того, що я не побачу Юліана кілька днів поспіль гнітить і псує настрій. Я й не помітила, що стала залежна від нього. Що моя радість тісно пов’язана з ним. Я попала під вплив його харизми і опинилася у владі мільярдера сама того не помічаючи. Тепер кожного дня я з нетерпінням чекаю пізнього вечора, щоб поспілкуватись з коханим. Саме в цей час він виходить на зв’язок. І це навіть добре. Бо я й досі не наважилася показати рідним новий смартфон. Вдома доводиться ховати його. Як і гроші, які мені дав Юліан перед від’їздом. Коли я їх рахувала у мене руки тремтіли. Тридцять тисяч гривень! Я ще й досі не можу оговтатись від шоку. 

Погода щодня погіршується, стає холодніше і сонечко з’являється все рідше. На зміну яскравому жовтню приходить похмурий листопад зі своєю мрякою, вічно сірим небом, сирістю і першими нічними морозами.

Не знала, що чекати — це настільки складно. Рахувати дні до його приїзду, години — до вечірнього спілкування. Навіть не здогадувалась, що настрій може залежати від смс-ки. Не уявляла, що години тягнуться спроквола, а час в переписці пролітає в одну мить.

Чесно кажучи, я скучила за Юліаном. За його вже звичним для мене насупленим поглядом з-під брів і пронизливими карими очима.

Я невтомно чекаю на повернення Юліана. Уявляю нашу зустріч після тривалої розлуки. Як палкий поцілунок з’єднує нас…

В таких перепадах настрою і переписках минає трохи більше тижня. Останні два дні я не знаходжу собі місця. Мене переповнює приємне хвилювання, передчуття майбутньої зустрічі, коли рахуєш вже не дні, а години до омріяної дати. 

Але в назначений день Юліан не виходить на зв’язок. Починаю нервувати й хвилюватись. З надією зазираю в нашу переписку, але він не онлайн. Минає день, другий, а від нього ні дзвінка, ні смс-ки! Не витримую і сама набираю його номер, але механічний голос оператора сповіщає, що мій абонент поза зоною…

Не розумію, в чому справа. Він мав повернутися ще в п'ятницю ввечері, а сьогодні вже неділя і від нього ні слова, ні півслова!

Щоб трохи розвіятися і відволіктися йду на прогулянку. Та й поза домом я зможу скористатися смартфоном і не боятися, що хтось його побачить. 

Одягаюся тепліше. Беру блакитний плетений светр під шию, який я купила минулого року на секонді, зимову темно-синю куртку з капюшоном. Головне рюкзак не забути! Взуваю чобітки та виходжу з дому. Як тільки опиняюся на вулиці одразу жалкую, що не взяла шапку. Якось сьогодні аж занадто холодно, та й ще мряка. Ховаю голову в капюшон і йду на прогулянку.

Хоча в таку погоду нормальний хазяїн пса не поведе на двір. Але мені терміново потрібно набрати Юліана і погана погода не стане на заваді.

Відходжу якомога далі від під'їзду і виймаю телефон з рюкзака. Одразу пускаю виклик Юліана, але гудків знову немає. Заходжу в переписку і тут теж на мене чекає розчарування. Він був в мережі ще позавчора. Немає сенсу навіть писати йому…

Смуток огортає душу.

Поволі крокую тротуаром, а думки крутяться навколо Юліана. Куди ж він запропастився?! Невідомість дряпає душу гострими кігтями наносячи глибокі рани. Тривога і занепокоєння не дають нормально мислити. В думках один негатив.

Телефоную Лесі. Вона відповідає після кількох гудків.

— Привіт, мала! Що ти?

— В селі, у бабусі з дідусем гостюю. Ти чим займаєшся?