Глава 17. Перше побачення

— Куди ми їдемо?

Стає цікаво, адже ми ще десять хвилин тому виїхали з центру. За вікном змінився міський пейзаж. На зміну висотним сучасним будівлям прийшли приватні будинки з відгородженою територією від сторонніх очей.

Я не знаю цю частину міста, адже це той самий елітний район для обраних, де мешкає бомонд і заможні посадовці. Одним словом, ті, хто має багато грошей і ні в чому собі не відмовляє.

— У приватний відпочинковий комплекс. Я зазвичай проводжу там тренування, тож вирішив сьогодні поєднати приємне з корисним, — Юліан кидає на мене двозначний погляд. — Заодно познайомити тебе з частинкою свого життя. Ти не проти?

— О, ні. Звісно, що ні, — лепечу швидко, а Юліан затримує на мені погляді, від чого мені стає трішки сором’язливо.

Відвертаю голову до вікна, щоб Юліан не помітив моєї явної радості. Тішуся в душі, наче мала дитина. Ледве стримую задоволену усмішку.

Вечоріє. Темрява густішає і поступово накриває місто. Вмикаються ліхтарі і фари. Тротуари всіяні перехожими, які поспішають додому після заклопотаного робочого дня.

Автомобіль Барського невпинно рухається дорогою, а потім звертає до елітної будівлі і в’їжджає на територію за високим металевим парканом над яким височіють верхівки декоративних туй і вічнозелених кипарисів. Територія освітлена і густо засаджена кущами і миртом. Напевно, тут дуже гарно влітку. Але на носі листопад і сіре гілля без листя не дуже тішать око. Помічаю одну велику будівлю, ззовні схожу на спортзал і ще поряд звичайний одноповерховий будиночок у сучасному стилі. Юліан не гальмує, а скеровує автомобіль прямо і спускається у підземну парковку. Глушить двигун і виходить з авто, допомагає вийти і мені.

Відмічаю подумки, що тут одні лишень ексклюзивні автомобілі. Значить тут збираються виключно ті, хто при грошах. Такі, як я ніколи сюди не потрапляють і просто так не з’являються. Зрозуміло, що Барський крутиться саме в таких закладах — закритих і тільки для своїх.

— Ти тут на тренажерах займаєшся? — не можу стримати свою цікавість.

— Зрідка. Здебільшого я їжджу сюди, щоб поплавати в басейні. Чим ми зараз і займемося, — підходить до багажника і виймає спортивну сумку, яку вішає на плече.

— Що? — мої брови стрибають на лоба.

— Ти вмієш плавати? — спокійно питає Юліан, ніяк не реагуючи на мій подив. Закриває багажник і ставить авто на сигналізацію.

— Е-е-е, ну, якось не дуже. По-собачому, — всміхаюся.

— Це як? — дивується він.

— Ну, це ти коли у воді робиш отак руками, як собака лапками, — кажу і одразу демонструю рухи, — тоді і пливеш.

— Цікаво. Ніколи не бачив такого стилю. Сама вигадала?

— Ні, ти що, — сміюся. — Зазвичай так плавають ті, хто не такий вже й вправний плавець.

— Ясно.

Юліан бере мене за руку і впевнено крокує на вихід з парковки. Проходимо асфальтовою доріжкою до вхідних дверей саме тієї великої будівлі. Тепер я вже знаю, що це басейн. А ще кілька хвилин тому, я була впевнена, що це спортзал. Приємно відчувати його тепло, а особливо дотики. Але найбільше мені подобається його впевненість, рішучість, владність. І свої відчуття поруч з ним.

— Ти всіх своїх дівчат сюди привозиш? — з язика зривається незручне питання.

— Тебе цікавлять мої колишні? — підіймає чорну брову Юліан, а я почуваюся ідіоткою.

От і навіщо я спитала таку дурню? Хочеться ляснути себе по чолі за те, що не прикусила вчасно язика.

— Ні.

Він різко зупиняється, що я ледве встигаю пригальмувати і не врізатися в нього.

— Малятко, — його голос змінюється і стає гріховно спокусливим. Підходить впритул, зазирає у вічі. Його рука лягає на талію і у мене завмирає все всередині. Іншою бере мене за підборіддя і підводить мою голову догори.

— Ти перша, хто приїхав сюди. Я хотів зробити наше перше побачення унікальним і якимось особливим.

— То це — побачення? — ледве ворушу язиком. Мені бракує сили, щоб дихати. Не те що розмовляти.

— Ніяк не інакше, — нахиляється і тієї ж миті гарячі губи полонять мої.

Поцілунок розпалює в мені пристрасть, змушує серце прискоритися. Обіймаю його у відповідь, пірнаю пальцями у м’яке волосся. Наше дихання стає швидшим і поверховим. Губи пестять губи, язики танцюють, а в тілі тремтять струни жаги, які натягуються все сильніше й сильніше. Бажання грає на них свою мелодію, від якої стає пекельно спекотно навіть в цей прохолодний жовтневий вечір.

— Ох, малятко, — шепоче в губи Юліан, ще міцніше притискаючи мене до себе. Його дихання уривчасте, як і моє. Він знову коротко цілує мене, наче дражниться. — Ти зводиш мене з розуму. Твої губи солодкі, як квітковий мед, — знову цілує, а мене в черговий раз кидає в жар. — Не можу насититись ними, — робить глибокий вдих крізь ніздрі і шумно видихає.

Розумію його стан, адже сама на межі. Серце калатає, у вухах шумить, а тіло горить вогнем бажання. Намагаюся опанувати себе. Я так захопилася поцілунком, що забула про все на світі.

— Ходімо, — він знову бере мене за руку. — Покажеш мені свій стиль собачки, — каже Юліан і я вперше помічаю в кутиках його губ тінь усмішки.

— Я вже думала, що ніколи не побачу, як ти всміхаєшся, — тягнуся на носочки і шепочу йому на вухо.

Він тільки хмикає і відчиняє переді мною двері.

В просторому холі дуже світло і приємно пахне м'ятою. Інтер'єр виконаний в блакитно-синіх кольорах. На вході нас зустрічає привітна дівчина за стійкою ресепшена одягнена в білу сорочку і білі штани. Чи то її посада зобов’язує так всміхатися, чи вона рада зустрічі з Юліаном, але усмішка у худорлявої шатенки здається аж занадто широкою. Крадькома дивлюся на Юліана. Його обличчя як завжди — без жодної емоції, звичний погляд з-під брів. Це мене тішить.

Юліан обмінюється з нею вітаннями, демонструючи звичайну ввічливість.

— Залиште, будь ласка, ваш верхній одяг в роздягальні, — звертається до мене дівчина і вказує рукою на стійку металевих шафок, що стоять уздовж однієї зі стін.

— Окей, — киваю і здіймаю курточку. Перш, ніж зачинити дверцята, змінюю телефонний режим на безвучний. Хтозна, раптом мама зателефонує? Або Леся. А моє пілікало буде верещати на все приміщення. Навіщо, щоб мене подумки лаяли?