Глава 16. Такого я не чекала

Завмираю з телефоном в руках. Ну як це витримати?! Що знову трапилося у Юліана, що він вкотре зникає з мого поля зору? В мене стільки питань до нього. А можливості дізнатися його б на йоту ніяк не випадає. Бо поруч з ним я стаю безмозглою медузою, яка тане від найменшого дотику і випаровується від жарких поцілунків.

Цей чоловік — суцільна загадка! Якійсь Зорро двадцять першого століття, бляха-муха!

Важко зітхаю і ховаю телефон. Настрій — вимучена кішка. Хочеться заховатися в куточок і згорнутися калачиком. І щоб ніхто не чіпав.

Але попереду ще три пари і якби мені не хотілося звалити звідси, я змушена витерпіти їх до кінця.

— Слухай, а може у нього термінове відрядження? — висуває припущення Леся, коли по закінченню пар ми виходимо з аудиторії.

В коридорі шумно і повно народу. Обережно обходимо купки людей, які перегороджають дорогу.

— Можливо, я не знаю — знизаю плечима й обходжу двох дівчат, які йдуть перед нами попід ручку одна з одною.

— Він не казав де і ким працює? — підіймає брови Леся.

— Я не питала, — скривлюю губи. Я щось навіть і не думала про це. Чомусь вирішила, що Юліан достатньо забезпечений і з його статками не потрібно ходити на роботу.

— А ви взагалі про щось говорите? — сміється та. — Чи тільки цілуєтесь?

— Юліан не багатослівний, — виправдовую його перед подругою. І себе теж.

— Ага, ага, — з іронію і з усмішкою на губах каже Леся. — Так і скажи, що ти втратила голову.

— Хто втратив голову? — несподіваний голос Колі змушує нас синхронно повернути голови.

От халепа!

Невже він нас підслуховував? Я й не подумала, що треба про особисте говорити тихіше і не в загальному коридорі, де повна купа людей.

— Слухай, ти чому так підступно підкрадаєшся? — йде в наступ Леська.

— Та нічого я не підкрадався, — виправдовується Коля. — Я щойно підійшов, — переводить погляд на мене. — Жасміно, ти додому зараз?

— Е-е-е, ні. На роботу, — навмисно кажу не правду. Знаю, що Коля має на меті провести мене до будинку, але я не хочу цього. — Вибач, мені треба йти.

— Нічого, напиши, коли звільнишся, — всміхається доброзичливо, а я себе почуваю паскудною брехухою.

Слідкую за його високою постаттю, як він швидко йде вперед і за мить зникає за поля зору.

— Чого ти з ним не поговориш? — Леся повертається до мене обличчям. — Він ж нормальний хлопець.

— Хотіла, але не наважилась, — зітхаю. — Завтра обов’язково поговорю. Не хочу морочити йому голову.

— От і правильно. Ходімо вже додому. Їсти хочеться.

Виходимо з коледжу і йдемо до воріт. Розходимося з подругою в різні боки. Вона йде на зупинку на цій стороні, а мені потрібно перейти дорогу, щоб їхати в протилежну частину міста. Махаю їй рукою на прощання і крокую до пішохідного переходу. На обрії бачу маршрутку з потрібним мені номером. Чекаю, коли засвітиться зелений і квапливо переходжу дорогу.

До зупинки ще метрів двісті, боюсь, що не встигну, бо маршрутка вже зупинилася і в неї почали заходити пасажири.

Пришвидшуюсь, майже біжу. Але дверцята зачиняються перед самим носом і автобус від'їжджає від зупинки.

От дідько! З пересердя тупаю ногою і лаюся собі під ніс. Тепер стовбич тут ще двадцять хвилин. Поправляю беретик, щоб прикривав вуха. Ховаю руки в кишені і втягую голову в плечі. Сьогодні якось незвично холодно. І небо затягнуте, усе сіре. Може сніг має піти? Кінець жовтня, усе можливе.

Приречено зітхаю і дивлюся на потік автомобілей, що проїжджають повз. І тут мої очі починають лізти на чоло. Бо розфарбована іномарка, яку я ні з чим не сплутаю, пригальмовує поруч зі мною. Не кліпаючи дивлюся, як опускається скло на посажирських дверцятах і бачу в салоні знайоме обличчя Юліана.

— Привіт, малятко! Скучила?

Стою і тупо втикаю на Юліана. Як зачарована спостерігаю за тим, як він покидає авто і підходить до мене, ніжно цілує в щоку і відкриває дверцята.

— Ти так і будеш стояти? — його запитання виводить мене зі ступору. Заперечно хитаю головою і пірнаю в авто. Юліан під зацікавлені погляди людей на зупинці обходить автомобіль і сідає за кермо.

— Пристебнися, — нагадує і сам защипає ремінь безпеки.

Роблю те, що він каже. Я настільки шокована появою Юліана, що навіть пальці не слухаються, як дерев’яні стали.

Поки я мучаюся із ременем безпеки, Юліан мовчки бере справу у свої руки і за одну секунду клацає замком. Зустрічаюся з ним поглядом.

— Дякую, — тихо кажу.

Він лишень киває і одразу звертає увагу на керування автомобілем. Виводить його на дорогу і вливається в потік транспорту.

— Голодна?

— Угу, — киваю.

— Я теж. Тут неподалік є гарний ресторан, там і поїмо.

Його спокійна інтонація і рівний голос дивують мене. Він поводить себе природно, як завжди. А от я наче крижана лялька, що не може й кінчиком пальця поворухнути. Минає кілька хвилин, перш ніж моє здивування нарешті зникає, а мозок знову починає міркувати.

— Навіщо ти присилав мені повідомлення, що ми не зустрінемось? — повертаю голову в його бік. Юліан уважно стежить за дорогою і не дивиться в мій бік.

Подумки відмічаю, що він гладенько виголений. Ловлю себе на думці, що хочу відчути гладкість його шкіри губами, поцілувати…

— Я такого не писав, — відповідь змушує припинити фантазувати.

— Ну, не точно так, — судомно намагаюся згадати текст повідомлення, але я так захопилася маренням про пестощі, що не можу сконцентрувати увагу.

— Я написав, щоб ти не приходила. А про те, що ми не зустрінемось не було ні слова, — на коротку мить відволікається від дороги і дивиться на мене. Погляд, як завжди, суворий і насуплений.

— А чому ти так написав?

— Хотів зробити тобі сюрприз.

Він знову дивиться на дорогу, а я прикушую нижню губу.

Он як? Цікаво…

— Тобі вдалося. Якби не шок, я б сказала, що сюрприз вийшов приємним.

— Хіба ти не рада нашій зустрічі? — кидає на мене короткий зацікавлений погляд.