Глава 15. Несподіванка

Якомога тихіше відкриваю вхідні двері. Але зрадливий замок скрипить і голосно клацає. Причиняю двері й навшпиньках проходжу в коридор. Світло не вмикаю, аби не розбудити батьків. Я ще жодного разу не поверталася додому о такій пізній годині. Навіть не пізній, а дуже пізній годині.

В тиші ночі усі звуки здаються аж занадто гучними. Розстібаю блискавку на куртці і знімаю її. Тканина шарудить так, що я аж зіщулююсь. Скидаю чобітки і тільки роблю крок у напрямку до кімнати, як вмикається світло. Мружуся після темряви і від яскравого світла. Так і завмираю на пів дорозі.

Обертаюся і бачу в проході маму. Її сердитий погляд не віщує нічого доброго. Ще не бачила її такою. Не встигаю навіть кліпнути, як отримую пекучий ляпас. Машинально хапаюся за палаючу шоку. Образа і шок обрушуються на свідомість.

— Ти де ходиш?! — цідить крізь зуби.

— Ееее, я… я була на побаченні…

Мені боляче і неприємно, і якнайменше хочеться щось розповідати.

— На побаченні? Ти бачила яка година? Я не сплю, чекаю на неї, а вона в кавалєрки бавиться!

Мовчу. Щоб я не сказала — моє становище від цього не зміниться.

— Пів на третю ранку! — емоційно вигукує і робить крок до мене. — Я всі нерви собі з'їла! Заспокійливі жменями п'ю. Ти взагалі бачила, скільки у тебе пропущених від мене? Подзвонити не здогадалась?!

— Мам, я… — не знаходжу слів на своє виправдання.

— Не мамкай тут мені! Марш спати! Вдень поговоримо! Егоїстка! — гнівно кидає і зникає за дверима батьківської спальні.

В повному шоці вимикаю світло і йду у кімнату. Образа на маму душить і стискає горло міцними лещатами. Роздягаюся і пірнаю під ковдру. Щока ще й досі пече після ляпаса.

Ховаю голову під ковдру і даю волю сльозам. Від хорошого настрою і сліду не залишилося. Навіть спогади про солодкі поцілунки й пестощі Юліана не гріють душу. Але саме вони допомагають мені впоратися з негативом і злістю на маму і засмучена я засинаю.

Зранку навмисно уникаю зустрічі з мамою. Не хочу її бачити. Образа гризе зсередини. Так, я не попередила, що прийду пізно, але хіба це привід бити мене по обличчю?!

Ясно, що мій настрій гірше немає куди. Навіть на пари йти не хочу. Хочеться з кимось поділитися своїм болем. Напишу Лесі, що мене не буде сьогодні. Беру телефон, швидко друкую повідомлення подрузі. І слідом набираю смс-ку Юліану:

"Привіт! Можемо зустрітися? Я приїду до тебе, добре?"

Із завмиранням серця чекаю на його відповідь. Але телефон мовчить…

Просто лежу і дивлюся в стелю. За стіною чутно звуки з кухні і батьківської кімнати. Тато ввімкнув телевізор і дивиться ранкові новини. Взагалі це вітальня, але у нас двокімнатна квартира, тож батькам доводиться спати на дивані.

— Ти чого не встаєш? — сонна Ліля здивовано дивиться на мене зі свого ліжка.

— Не хочу, — бурчу і відвертаюся на бік.

— І я не хочу, — чую її голос за спиною. — Сьогодні ще такі дебільні уроки, — важко зітхає.

— Дівчата!!! — кричить мама з кухні. — Хутко снідати!!!

— Йдемо! — кидає у відповідь Ліля. — Роза, Маргарита, вставайте. Мама кличе. Жасміно, ти йдеш?

— Я потім, після вас.

Сестри неохоче і з бормутінням покидають свої тепленькі постелі і вервичкою виходять з кімнати. Я не поспішаю. Зачекаю, доки всі поснідають, а мама піде на роботу.

А ще я дуже чекаю на відповідь від Юліана. Але телефон мовчить і це засмучує мене ще більше.

Тепер хочеться плакати не тільки від образи на маму. Сумно зітхаю і в цей самий час теленькає телефон. Зриваюся з ліжка і хапаю його. Серце тьохкає від хвилювання аж десь біля горла. Ледь руки не трясуться, поки розблоковую клавіатуру.

Але розчарування вражає прямо у схвильоване серце і гіркота розповзається по тілу. Це не Юліан. Це Леся.

"Ти чого прогулюєш? Щось сталося?"

Друкую їй відповідь:

"Так. Мама. Дала ляпас, що я пізно прийшла"

Палець зависає над кнопкою відправлення. Трохи вагаюся і зрештою видаляю написане. Пишу просте "Потім розповім" і надсилаю повідомлення подрузі.

Не хочу зараз вдаватися в подробиці. Та й ще по переписці. Краще при зустрічі все розповім. Жбурляю телефон на ковдру, а сама падаю спиною на ліжко.

Яке розчарування! Я думала, що це Юліан мені написав, але помилилася.

Чому ж він не відповідає? Може ще спить? Може йому не потрібно прокидатися рано, як мені? А може він просто… просто не хоче і ігнорує мене?

Від останньої думки холодок біжить по спині і серце стискається від болю.

Від тривожних думок мене відволікає мелодія вхідного дзвінка. Хапаю його обома руками і ледь з ліжка не падаю.

Телефонує Юліан.

Від хвилювання не з першого разу попадаю по клавіші і з третьої спроби таки приймаю виклик.

— П-привіт! — тремтячим голосом вітаюся і тихенько роблю глибокий вдих, щоб заспокоїтися. Але серце таке неслухняне, тьохкає в грудях і б'ється, як після бігу.

— У тебе неприємності? — тембр його голоса проникає глибоко в груди і бентежить зсередини.

— Не те, щоб серйозні…

— Я можу їх вирішити? — питає так строго, що я одразу бачу перед очима його насуплений погляд.

— Ні. Навряд чи. Це сімейне.

— Це тому ти вирішила пропустити пари?

— Так.

— Кому ти зробиш гірше, якщо заб'єш на навчання?

Мовчу. Відповідь очевидна.

— Жасміно, ти розумна дівчинка. Не мені тебе вчити. Поснідай, попий свій улюблений чай і вчини правильно. Добре?

— Добре, — киваю, немов він бачить мене.

— Розумничка. Тоді до зустрічі. Бувай, малятко! — закінчує розмову Юліан, а я залишаюся сидіти з телефоном в руках і дурнуватою задоволеною усмішкою на губах.

Малятко… Як приємно пестить слух це слово. Настрій стрімко змінюється і летить вгору.