Глава 14. У його владі

Зранку знервованість дається взнаки. У мене предостатньо причин для хвилювання. Після вчорашнього поцілунку я втратила сон. І щиро кажучи, навіть не знаю як себе поводити з Юліаном.

Він хвилює мене, бентежить, а спогади про той вчорашній поцілунок перекручують нутрощі і прискорюють серцебиття. Таких емоцій я ще ніколи не відчувала. То був наче вибух, мене знесло вибуховою хвилею задоволення і розмазало як жбурнутий торт по стіні.

А ще я не знаю, як сказати мамі про Юліана і гроші, які я від нього отримала. Він вчора змусив мене взяти ту тисячу, мотивуючи це тим, що я насмажила млинці і ніякі відмовки на нього не діяли.

Застаю маму в коридорі, вона одягнена і вже збирається виходити.

— Мам, зачекай! — гукаю з кухні. Наважуюсь усе таки на розмову.

— Тримай, це тобі, — простягаю їй гроші. Її брови стрибають догори.

— Звідки вони у тебе? — з підозрою дивиться на мене.

— Я вчора на роботу влаштувалася. Нарешті, — всміхаюся, але вимушено.

— Жасміно, ти щось робиш незаконне? — мама рахує п'ять соток, які я їй дала. Добре, що я вирішила тисячу не давати. А то б подумала, що я проституцією займаюся. — Звідки у тебе такі гроші?

— Мам, це аванс. Я попросила, щоб мені дали гроші наперед. Пояснила нашу ситуацію, власник мене зрозумів.

Не можу дивитися в очі через сором, що доводиться брехати. Вимушено йду на обман. Навряд чи мама зрозуміє історію з Юліаном.

— І де це такі гроші платять?

— Я ж казала, що влаштувалась помічницею на кухню до однієї заможної сім'ї. Оплату обіцяють гідну.

Стає трішки легше на душі. Це часткова правда, але вже не нагла брехня, від якої мені стає зле.

— Ну, добре, — мама ховає гроші в кишеню. — Доню, це точно чесний заробіток? Не наркотики і прости господи, порнофільм?

— Ні, мам. Я нікого не пограбувала, собою не торгую і криміналом не займаюся. Гроші зароблені чесною працею. Будь спокійна.

Обіймаю її перед виходом і йду одягатися. Сьогодні видалася гарна погода, жовтень у повній своїй красі — яскравий, сонячний, теплий. Листя майоріють на тлі блакитного неба жовтогарячими плямами. Але воно не витримує навіть слабкого подиху вітру, одразу сиплеться додолу.

Сьогодні я знову добираюся до училища на автобусі, а не пішки. Ще й близнючкам дала кожній по п'ятдесят гривень. Спочатку хотіла дати одну п'ядесятку на двох, але ці дві дзиґи навіть з каменю воду витиснуть.

— Привіт, Жасміно, — біля входу в корпус мене перехоплює Коля.

— Привіт, — легенько всміхаюся йому.

— Слухай, сьогодні почалася прем'єра нового фільму. Як дивишся на те, щоб сходити в кіно?

— Е-е-е, сьогодні?

— Можна і сьогодні, — весело відповідає Коля, відкриває переді мною двері в аудиторію й чекає, поки я зайду.

— Вибач, але я працюю після пар.

— А в неділю?

— Не знаю. Побачимо, бо в теорії неділя у мене наче теж робоча.

Лунає дзвоник. Одногрупники вже зайняли парти, тільки я з Колею стоїмо на вході. Леся махає мені рукою, щоб я йшла до неї.

Поява викладача змушує нас рушити до парт.

— Ну, якщо раптом випаде нагода і ти будеш вихідна —  напиши мені смс-ку. Я чекатиму, — останні слова він каже майже пошепки і йде до свого місця.

Пари минають в підвищенній тривозі. Думками весь час повертаюся до Юліана. Його пристрасний подих, прудкі руки на моєму тілі і особливо гарячі невтомні губи. Ці спогади змушують серце битися швидше, а тіло горіти і пульсувати внизу живота. Хвилююче піднесення і млість змінюється панікою майбутньої зустрічі. І чим ближче до кінця навчання, тим вищим стає мій рівень напруги. Навіть розмови з подругою не відволікають.

Стає трохи менш бентежно, коли лунає дзвінок від водія — Олександра Романовича. Я знову назначаю зустріч на зупинці. Не хочу, щоб почалися плітки серед одногрупників. Особливо дівчата почнуть вигадувати зайве. Ще б пак! Якась замухришка (тобто я) катається на такій крутій тачці! Ідеальна тема для фантазій і ницих розмов.

В автомобілі всю дорогу поправляю волосся і від нетерпляче соваюсь на сидінні. У передчутті майбутньої зустрічі з Юліаном завмирає серце. А коли підіймаюсь ліфтом так взагалі ледве дихаю. Весь час кусаю губи і заломлюю пальці, поки ліфт везе мене до пентхауса Барського.

Ось нарешті кабінка стишує хід і двері відчиняються. Не можу стримати радості і усмішка мимоволі з'являється на губах.

Але мене ніхто не зустрічає…

Тиша стоїть така, що я чую власне серцебиття. Помірним кроком йду крізь вітальню до кухні. Сьогодні навіть Насті немає. Луною відбиваються мої кроки. Почуваюся дивно і розгублено. На кухні теж порожньо.

Так само, як і у мене на серці.

І з чого я взяла, що Юліан буде чекати мене з розкритими обіймами? Вигадала собі романтику на порожньому місці.

Розчарування приходить на зміну піднесеного настрою.

Що ж. Я тут наче працюю і повинна зготувати їжу на вечерю. Без особливого ентузіазму тушу картоплю з курячими крильцями. Поки готую, все думаю про Юліана.

Раптом він прийде?

Але не сьогодні, ні завтра, ані післязавтра він так і не з'являється.

— Їдь додому, — каже ввечері Настя. — Він не прийде.

Вона має рацію. Цілий тиждень я провела в очікуванні і навіть навмисно затримувалась на кілька годин, аби тільки застати прихід Юліана. Але все марно.

В неділю вирішую нікуди не їхати. Я щовечора готувала їжу і в холодильнику вже немає місця для її зберігання. Судячи з того, що кількість приготовленої мною їжі не зменшувалась, Юліан не навідувався в квартиру. Це страшенно засмучує. Таке враження, що він просто зник. Або намарився мені.

В обід приходить повідомлення від Колі. Знову запрошує сходити в кіно. І я вирішую йому не відмовляти. Я втомилася чекати на Юліана. Він постійно в моїх думках і це мене вимотує.

Фільм виявився мега відстійним. Довелося вдавати, що мені не нудно і вимушено всміхатися, аби не образити Колю. Дорогою додому ми переважно жартували і сміялись, і це дало мені змогу на певний час забути про Барського.