Глава 13. Він

— Вибачте, я…

Не можу підібрати слів у своє виправдання. Швидко збираю частини від коробки, сам диск, обгортку.

Так і стою з тим усім в руках. На мене пильно дивиться молода жінка років тридцяти п’яти. Темне волосся зібране ззаду в куций хвостик, на обличчі мінімум макіяжу, в блакитних джинсах і сірому батнику.

— Ти хто? — питає. Вона оцінююче роздивляється мене.

— Жасміна. Я… Мені… Для мене є робота тут.

— Дійсно? — вражено вигинає губи. — І яка саме?

— Помічниця кухаря.

— Хм, не знала, що у Юліана є кухарка.

— Тобто? — її слова вводять мене в ступор.

— В цій квартирі є тільки покоївка. І це я. А от про кухарку вперше чую. Принаймні до сьогодні її не було, — незнайомка стинає плечима. — Може Юліан вирішив вдома харчуватися, а не в ресторанах, як він звик.

Трохи торопію від отриманої інформації.

Тобто це що виходить? Юліан мені збрехав? Він хитрощами заманив мене до себе?

Холодок біжить по спині, а серце падає у п’ятки.

— А де він сам? — роблю зусилля над собою, щоб вимовити слова рішуче і без хвилювання. Вирішую не виказувати своїх справжніх емоцій.

— Хтозна. Я ж не його дівчина, — хмикає.

Вона підходить до мене ближче, забирає з рук частини від диска і складає коробку докупи. Потім повертає її на місце.

— Нічого не чіпай без дозволу. Зрозуміла? — спрямовує на мене гострий погляд карих очей. Киваю. — Ну, тоді я пішла.

— А мені що робити? — здивовано підіймаю брови.

Вона отак просто залишить абсолютно чужу людину у квартирі свого боса?

— Уявлення не маю. Їсти зготуй, ти ж наче куховарка. А моя робота на сьогодні закінчилась. Зустрінемося, — розвертається і йде геть. — О, мене Настя звати! — встигає гукнути перед тим, як зачиняється ліфт.

Пхууух. Шумно випускаю повітря.

Оце так несподіванка.

Озираюся в просторій вітальні. Тут тихо, навіть вуличних звуків не чутно. Вдома вічний шум і гам, сусіди викрикають за стіною, під вікнами діти сміються, ворони каркають, машини туди-сюди їздять. Але не в цій квартирі.

Вирішую піти на розвідку. Не буду ж я на дивані сидіти і в одну точку дивитися? За стіною виявляю сходи. Вау, то ця квартира має другий поверх? Піднятися не наважуюся. Я й так почуваюся злочинницею. Ще й хвилююся так, що капець.

Від сходів йде квадратний коридор, з якого виходить четверо дверей і одне, на всю стіну аж до стелі, вікно. На мить завмираю біля нього. Панорама міста заворожує. Це ж на якій я висоті, що місто здається як на долоні?

Вау! Хмари так близько-близько. Неймовірно. Аж дух перехоплює. Вражено роздивляюся малюсенькі будиночки під ногами, жовті цятки дерев, сірі нитки доріг, що змійками розповзлися по місту.

Яка краса! Ніколи не бачила місто з висоти пташиного польоту.

Намилувавшись досхочу краєвидом продовжую подорож шикарними апартаментами Барського.

Заходжу в перші двері й опиняюся в кухні. Вона вражає розміром і обстановкою. Меблі пісочного кольору, посередині стоїть острівець з мийкою, ще одна мийка біля вікна, поруч — плитка, височенний дводверний холодильник, повно усілякої техніки, стіл на шість персон з м’якими стільцями.

Мама рідна! Я б із задоволенням готувала на цій кухні. Якщо, звісно, Юліану справді потрібна помічниця на кухні.

Згадую, що обіцяла написати Лесі смс-ку. Що і роблю. Сідаю на тумбу і друкую. Коротко повідомляю, що зі мною все ок, подробиці згодом.

Вже починає сутеніти. Небо затягується сірими фарбами, густіє і стає пурпурово-графітним.

Скільки мені ще тут стовбичити? Може дійсно щось приготувати? Я вже зголодніла. Але Настя казала, що Юліан тут не їсть. Тож цілком ймовірно, що їжі в цій квартирі ціла дуля.

Йду до холодильника, відчиняю дверцята. Приємно дивуюся, бо мої побоювання не справджуються. Тут повно продуктів!

Не знаю, чи любить Юліан млинці, але я їх обожнюю. Тому беру молоко і яйця, знаходжу муку в верхній тумбі і починаю готувати. Вже за кілька хвилин на кухні приємно пахне ваніллю, а на сковороді смажиться моя майбутня вечеря.

Щоб не було так сумно в цих порожніх стінах вирішую включити музику. Серед музичної колекції Юліана знаходжу Вітні Хьюстон. Вмикаю програвач. Починає грати пісня “Queen of the Night” з фільму “Тілоохоронець”. О, це те що треба!

З усмішкою повертаюся до плити. Якщо навіть Юліан не прийде, то я принаймні смачно повечеряю і насолоджуся самотністю, якої у мене вдома в білий день з ліхтариком не знайдеш.

Настрій кльовий, підтанцьовую, поки досмажується останній млинець.

— А у тебе тут весело, — різко обертаюся на голос. У дверному отворі, впершись плечем в одвірок, стоїть Юліан.

Мої танці вмить припиняються. Трохи ніяковію від присутності Юліана.

— Привіт, — всміхаюся. — Тут трішки гармидер. Я все поприбираю. Хвилинку.

Відкриваю воду і починаю метушитися. Швидко згрібаю брудний посуд в раковину.

— Вгамуйся.

Юліан опиняється позаду мене і ледь не дихає в потилицю. Його рука тягнеться до крана і він притискається грудьми до моєї спини. Завмираю і мовчки слідкую за тим, як він вимикає воду. Так і застигаю з мильною мочалкою в руках.

— Не псуй шкіру хімією — користуйся посудомийкою.

Він говорить так тихо. І вкрадливо, що шкіра вкривається мурашками. А ще я відчуваю його дихання. Це теж додає ефекту.

— Угу, буду знати, — киваю. Усі сили вкладаю в голос, щоб він звучав рівно і не тремтів.

Пісня закінчується і на мій сором мій шлунок зрадницькі починає бурчати.

— Сполокай руки і сідай за стіл. Ти голодна.

Блін, щоки не те що горять, вони палають. Я ладна крізь землю провалитися, тільки б в очі Юліану не дивитися.

Він відходить від мене і мені стає трішки легше. Вмикаю воду і змиваю рештки засобу для миття посуду.

— Ось, тримай, — подає мені паперовий рушник, щоб я витерла руки.

— Дякую.

— Тут апетитно пахне, що не тільки у тебе судомить шлунок, — Юліан відходить до іншої частини кухні і виймає з верхньої тумби пляшку з вином. З вітрини бере келихи і наповнює їх наполовину.