Глава 12. Трепетне очікування

Від прочитаного тексту кидає в жар. Оце так!

Юліан знову об’явився. Але не особисто, прислав лишень повідомлення. Але це вже хоча б щось.

Трохи розхвилювала мене ця несподіванка. Аж серденько прискорилось. Мовчав-мовчав, аж тут бац — машина за мною приїде!

Ще раз перечитую повідомлення. Потім ховаю телефон до кишені і продовжую шлях до коледжу. Від цих кількох слів тепліє на душі, наче Юліан у коханні мені зізнався.

Йду вулицями міста, а у самої думки навколо Юліана крутяться.

То все ж таки він не втратив інтерес до мене? Я його цікавлю, як дівчина чи це тільки в моїй уяві? Може я його і не цікавила ніколи. А тоді навіщо було мене цілувати? Може він тоді був просто п’яний і не розумів, що робить?

Та ну. Я вже починаю вигадувати нісенітниці.

Але те, що він надіслав мені повідомлення не може не тішити.

— Привіт, Жасміно! Це ти так рада мене бачити, що усміхаєшся?

Голос Колі повертає мене до реальності. Він намалювався прямісінько переді мною. Я навіть не помітила, як він з’явився.

Усміхаюсь? Я так замислилась про Юліана, що усмішка мимоволі оселилась на губах.

— Так, — лукавлю.

Ну не можу я сказати хлопцеві правду. Образиться.

— Ходімо, куплю тобі чай. Який твій улюблений? — Коля бере мене за руку і веде до кіоску біля училища.

Не одразу усвідомлюю, що ми тримаємось за руки. Тільки коли бачу здивований погляд одногрупниці, яка йде з кавою, розумію, що щось не так. Автоматично забираю руку і ховаю її у кишеню.

— Я чорний чай люблю. Солодкий і з лимоном, — повідомляю Колі. Той киває і робить замовлення.

Поки чекаю, відходжу трохи убік. Тут завжди зранку черга з сонних студентів. Очима вишукую Лесю серед людей на зупинці. Вона мала б зараз приїхати автобусом.

— Ось, тримай, — постать Колі закриває собою весь краєвид. Протягує паперовий стаканчик і круасан. Підіймаю запитально брови. — Бонус, — відповідає на моє німе питання.

— Дякую, приємно, — чарівно всміхаюся.

До початку першої пари залишається десять хвилин, тож у нас є досить часу, щоб без поспіху насолодитися осіннім ранком. Коля розповідає якусь кумедну історію, яка трапилася з його собакою на прогулянці учора ввечері, а я лишень мовчки киваю, їм круасан і чайком запиваю.

— Слухай, а давай ввечері зустрінемось? Погуляємо парком. Погода така класна, сонячна, — раптом видає Коля.

Добре, що я проковтнула, інакше точно б захлиснулася.

— Це що, ти мене на побачення запрошуєш? — схиляю трохи голову на бік, з цікавістю роздивляюсь високу постать Колі.

— Ну, е-е-е, — він розгублено чухає потилицю, — не те щоб зовсім побачення, просто хочу ближче з тобою познайомитись.

— Слухай, ти не ображайся, але сьогодні я ввечері не можу. Мені на роботу треба. Давай іншим разом, окей? На вихідних, наприклад? — дарую хлопцю чарівну усмішку.

— Добре. А ти є в месенджері чи телеграмі?

— Нє-а, — хитаю головою і виймаю свій кнопковий телефон. — З цим горіхоколом я можу тільки розмовляти, — показую Колі свій телефон і починаю сміятися з його реакції. Він витріщає очі і підводить брови. — Так що, якщо хочеш поспілкуватись — то дзвони. Або пиши стандартні смс-ки.

— Ясно. Я не знав, вибач.

— Забий, — відмахуюсь. — Не в телефоні щастя.

Допиваю чай і викидаю стаканчик в смітник. Коли йдемо до воріт коледжу, нас наздоганяє Леся. Її здивований погляд мечеться між мною і Колею. Хитаю головою, щоб нічого не питала. Подруга розуміє мене без слів, тільки грайливо веде брівками позаду Колі. Хочеться розсміятися вголос, але натомість я лишень всміхаюся.

Як тільки починаються пари мої думки знову зайняті Юліаном. Він так упевнено написав про автомобіль після пар, наче знає, скільки їх у мене і коли вони закінчуються. Пхикаю сама до себе. Не може такого бути, щоб йому був відомий мій розклад занять. А якщо так?

Холодок біжить по спині. Він стежить за мною? В голові одразу стається вибух шалених думок, а перед очима з’являються криваві картинки.

Боже, я перетворююсь на істеричку. Треба менше дивитися американських трилерів.

Але номер Юліана подрузі залишу. Про всяк випадок.

По завершенню четвертої пари виходимо з Лесею на подвір’я головного корпусу. Народу тут, як грибів після дощу. Всі розбилися на невеликі компанії, щоб перекинутися парочкою жартів після нудного навчального процесу.

— Коли там має прибути твій особистий транспорт? — підколює мене Леська і починає сміятися.

— Думаєш, я знаю. Після пар.

— Ото буде мати про що весь бурсатет говорити, — хмикає подруга і озирається по сторонах.

— Не хочу я цього.

Починає грати мій телефон. Виймаю його з кишені куртки. На екрані незнайомий номер.

— Так? — кажу настороженим голосом. Леська тулиться вухом до слухавки.

— Жасміна Подольська? — чую в динаміку чоловічий голос. Поважний і витриманий, голос дорослого чоловіка.

— Так, це я.

— Мене звати Олександр Романович, я особистий водій Юліана Барського. Мені доручено вас доставити з коледжу до його помешкання. Де вам буде зручно, щоб я вас зустрів?

— Е-е-е, — гублюся від питання і інформації. — Навпроти коледжу є зупинка, я буду там.

— Гаразд.

— А як я впізнаю, що це ви? Я ж не знаю, на якій ви машині.

— Бентлі Континенталь Маріна Блю вам щось пояснить?

— Е-е-е, ні, — усвідомлюю, що ні слова не второпала.

— Тоді просто стійте на зупинці і чекайте.

— Окей. До зустрічі.

Закінчую розмову і з очима сповнених подиву дивлюся на Лесю. Та також округлила очі, як і я.

— Ходімо разом, — вирішує за мене. — Я запишу номера машини.

— Схоже не одна я страждаю на параною, — сміюся зі слів подруги, але на душі стає спокійніше. Беру її під руку і впевненою ходою йду до зупинки.

Скоро я зустрінусь з Юліаном! Від цієї думки приємно лоскоче у грудях і стає трішки бентежно.