Глава 11. Робота

Мелодія будильника гострим списом врізається у свідомість, викликаючи шалене бажання жбурнути телефон в стіну.

Як я ненавиджу ранок! Особливо прокидатися за примусом.

Яке мудрило вигадало розпочинати пари о восьмій? Чому не на десяту? Щоб всі прокидались без роздратування і мішків під очима? Що за несправедливість…

Протираю заспані очі долонями. Позіхаю раз у раз. Зараз лишень пів на сьому і спати хочеться неймовірно.

В кімнаті тихо і царює напівтемрява. Вікна зашторені, але чорні обриси меблів помітні у сірості ранку. Дивлюся на двоярусне ліжко. Ліля і Роза сплять, як дві сонні царівни. Рука Лілі звисає з другого ярусу, а Роза майже розкрита. Переводжу погляд на вузьку тахту, що стоїть у куті під вікном. На ній маленьким кошеням, скрутившись калачиком, спить Маргаритка.

Ніхто навіть не поворухнувся на будильник. Доведеться будити сестер самотужки. І вислуховувати невдоволене їхнє бурмотіння. Особливо близнючки полюбляють стогнати і скаржитись.

Така неохота вилазити з-під ковдри… Ховаю голову під подушку і важко зітхаю. Спати хочу, а не йти в той чортів бурсатет!

Але вибору у мене немає. Хочу не хочу — мушу.

Відгортаю ковдру і сідаю на краю ліжка. Босі ноги торкаються тонкого хідника, яким встелена підлога у підніжжя. Здригаюся від холоду. Після теплої постелі різниця разюча. В кімнаті прохолодно. Опалення ще не ввімкнули, хоч вже й початок жовтня.

Беру зі стільця теплий светр й надягаю його по піжамі. Кутаюся в нього, як в плащ, ще й довжина у нього ледь не до колін.

Підходжу до дверей й вмикаю верхнє світло. Дивлюся на дівчат. Як я і думала — нуль реакції. Йду до вікна, розкриваю штори. Треба будити цю трійцю коал.

— Ей, спляча красунечко! — трясу за плече Розу. — Прокидайся!

— Відвали… — бурмоче та й натягує ковдру на голову.

— Лілю, — буджу другу близнючку, але та мовчки відвертається до стіни.

 — Чудово! — закочую очі. — Наче це мені треба, щоб ви до школи ходили! Вставайте, ліниві дупи! — підвищую голос.

— Та добре, що ти нависаєш? — Ліля потягується, позіхає і сідає на ліжку. Очі її ще й досі заплющені.

— Зовсім інша справа, — повертаюся до меншої сестри. Сідаю поруч з нею, лагідно прибираю волоссячко з обличчя. — Кицю, прокидайся, — тихо кажу й гладжу її м’яку щічку. — Прокидайся, сонечко.

— Доброго ранку, — мала розплющує заспані оченята і мило всміхається. Обіймає мене за шию і мені стає добре на душі, усмішка враз з'являється на губах.

— І тобі доброго ранку, малеча, — гладжу її по голові. — Прокидайтеся, дівчатка, а я йду робити нам сніданок.

Встаю з тахти й виходжу з кімнати під монотонне бурмотіння Рози. На кухні вже горить світло й чуються звуки приготування їжі.

— Привіт, ма! — вітаюся, як тільки заходжу до кухні. Тут тепліше, ніж в коридорі. На плитці кип’ятиться чайник і варяться сардельки з яйцями.

— О, ти вже встала? — мама обертається до мене і дарує легеньку усмішку. Її волосся зібране в куций хвостик на потилиці, а тендітна фігурка загорнута в пухнастий довгий халат блакитного кольору, під долівкою якого ховаються теплі сірі тапочки.

— Так, і дівчат збудила. Тобі допомогти?

— Зроби кавовий напій на всіх, там ще трохи молока залишилось, з водою його розведи, щоб на всіх стало. А я піду збиратися на роботу.

— Окей, — киваю. Стаю до плитки, вмикаю газ. Беру з холодильника пляшку молока, ставлю її на стіл.

— Що там з твоєю роботою? — питає мама. Дивлюся, як вона витирає руки в рушник і не знаю, що відповісти. — Ще нічого не чути?

— Наразі ні, — заперечно хитаю головою і опускаю очі.

Настрій враз погіршується. Відчуваю сором і провину за те, що дала мамі марну надію, сказавши, що маю роботу. Мені так шкода її… Щодня йде з дому о сьомій і повертається за північ. Під очима запали тіні, помітно, що вона не досипає й втомлюється.

Минув майже тиждень з нашої останньої зустрічі з Юліаном. З того дня від нього жодної звістки. Як крізь землю провалився. Ні повідомлень, ні дзвінків. З кожним днем мої сподівання здаються марними. Складається враження, що його пропозиція щодо роботи була просто словами. Щоб погратися зі мною. Насправді ж ніякої роботи і не було з самого початку.

Я жену від себе ці думки, але… Ще кілька днів тому вони здавалися повним безглуздям і маячнею, але не тепер.

Не знаю, що у нього сталося, але якщо ще й сьогодні він не зателефонує, то доведеться мені шукати будь-який заробіток.

Мама важко зітхає.

— Ще сьогодні я маю гроші вам на автобус, але де їх взяти на завтра? — каже з сумом в голосі. — Та й до зарплати ще цілий тиждень. Доведеться в ще більші борги залізти і позичати.

— Не переймайся, я походжу пішки, — знизую плечима. — Та й близнючкам до школи п’ятнадцять хвилин ходу. Теж не втомляться. А Маргаритка й так їздить безкоштовно. Трохи зекономимо та й дотягнемо до получки.

— Сонечко, якби ж то питання стояло тільки в грошах на дорогу.

Мама лишень зітхає і виходить з кухні.

Вона так говорить, наче я нічого не розумію. Багато грошей пішло на ліки для тата. Ті гроші, за які б мені мали купити телефон, пшикнули в одну мить. Один похід в аптеку і на згадку про них залишився тільки чек.

Швидко закінчую зі сніданком. Треба поквапитись, щоб завчасно вийти з дому і дійти до училища до початку першої пари. Поки не зайнята ванна дівчатами встигаю привести себе до ладу. Одягаю джинси, теплу кофтинку, куртку і чобітки. Шапку не беру — сьогодні має бути тепло. 

Виходжу з під’їзду. Закидаю рюкзак на плечі. Осінній холод трохи відчувається, тому ховаю руки до кишень і рушаю в бік училища. Доведеться трішки померзнути. Йти мені хвилин тридцять. Та принаймні вже не дощить і на цьому дякую.

Нарешті прийшло бабине літо. Повітря пахне опалим листям, свіжістю і вогкою прохолодою. Вранішнє сонце яскраво світить на тлі синього неба. Тільки в жовтні небо такого насиченого кольору. Крони ясенів і кленів одяглися в жовтогаряче вбрання. Трава ще зелена, не така яскрава, як навесні. Але вона соковито виділяється з-поміж опалого коричневого та рудого листя.