Глава 10. Несподіванка і сюрприз

Повертаюся до аудиторії і до кінця пар розмірковую над останнім повідомленням від Юліана. Я так і не придумала, що йому відписати.

Його наполегливість трохи бентежить.

Нехай зачекає. Не буду поспішати з відповіддю.

Ясно, що я йому сподобалась. Інакше не ліз би з поцілунком. Саме цей нюанс мене й стримує. Навряд чи я зможу спокійно працювати, знаючи, що він десь поряд або ж вештається будинком.

Нарешті час додому. Пари скінчилися, як і нестерпний дощ. Погода похмура, але хоча б не вітряна. Можна пройтися пішки.

Разом з усім натовпом галасливих студентів виходжу на двір.

— Ти на автобус? — питає Леся й застібає блискавку на курточці.

— Не цього разу. Хочу дорогою зайти на секонд. Підеш зі мною?

— Вибач, але я не можу. Батьки зібралися картоплю на дачі копати. І мене припахали, — подруга корчить невдоволену пичку.

— Ясно, — сумно зітхаю. — Тоді до завтра! — обіймаю її тендітну фігурку.

— Я ввечері тебе ще наберу, якщо буду дихати, — жартує подруга і махає рукою на прощання.

Розходимося з нею в різні сторони. Леся йде на автобусну зупинку, а я переходжу через дорогу і йду тротуаром.

— Гей, Жасміно! — озираюся на оклик.

До мене підбігає Шалов Микола, один з небагатьох тих хлопців, які вирішили піти не на автослюсаря чи механіка, а на кухаря. Симпатичний високий хлопець з русим волоссям до плечей, сірими очима і щирою усмішкою.

— Привіт, Колю! — всміхаюся, бо він незграбно перестрибує калюжу і однією ногою ступає у воду. — Обережно!

— Та пусте! — зупиняється поруч. Обтрушує кросівок. — Ти не проти, якщо я з тобою пройдуся?

— Звісно, що ні, — стинаю плечима.

— Тобі далеко додому? — Коля ховає руки в кишенях спортивної куртки і крокує поруч.

— Хвилин п’ятнадцять пішки. А тобі? Ти десь в моєму районі живеш?

— Ні, я за спортшколою.

— А, так це ж не по дорозі. — дивуюся.

— Мені до друга треба заскочити, — пояснює.

— Зрозуміло.

Кілька метрів йдемо мовчки. Трохи незручно, адже я не знаю, про що з ним говорити. Ми вперше спілкуємося за межами коледжу. Зазвичай перекидаємося парочкою слів в аудиторії і на перерві, але не більше.

— А ти чого пішов на кухаря? — питаю з цікавості і щоб перервати незручну мовчанку.

— Подобається мені ця справа. Мрію в майбутньому свій ресторан відкрити. І нагороду від Мішлін отримати, — з усмішкою промовляє.

— Ого, як круто!

— А ти?

— Чесно?

— Угу.

— Бо тільки на кухаря не треба було платити за навчання. Якби ж була можливість, то йшла б на ветеринара. В університет я навіть не пробувала поступати. Там на державний не пропхаєшся…

— То ти любиш тварин?

— Є таке, — стинаю плечима і всміхаюся. — Але не маю.

— В мене є. Кіт і собака. Кіт лінивіший за лінивця, його Чарльз звати. А пес — проста дворняга, Булька. Повна протилежність коту, активна, що абзац. Можу тебе з ними познайомити.

— Оу, — дивуюся несподіваній пропозиції.

— Якось при нагоді, якщо ти захочеш, — знічується Коля і пригладжує волосся. Видно, що хвилюється. — Я часто в парку гуляю, на сусідній вулиці від тебе. Можемо разом там прогулятися. Ти, я і Булька.

— Звучить непогано, — дарую хлопцеві усмішку.

— Даси мені свій телефон?

— Гаразд, — диктую номер.

На відміну від Юліана, цей хлопець не викликає у мене ані підозр, ані страху, ані сумнівів. Звичайний пацан, з яким можна весело провести час. А ще він симпатичний і не придурок, як деякі мої однокласники.

За розмовами непомітно доходимо до мого будинку.

— Ось тут я і живу, — зупиняюся на перехресті вуличок.

— Провести тебе до під’їзду?

— Краще не треба, — ледве вимовляю слова, адже помічаю у дворі знайому розфарбовану іномарку Барського.

— Зустрінемось завтра. Бувай! — поспіхом прощаюся з Колею і йду до будинку.

До автомобіля підходити не збираюся. Ще чого!

Серце калатає, як навіжене, а ноги перетворились на холодець. Намагаюся тримати спину рівно і дивитися прямо перед собою, удаючи, ніби не помічаю розцяцькованого спорткара.

Як добре, що погода не сонячна. Інакше вже б усі бабки на лавках мали про що теревенити. Такого автомобіля у нашому дворі зроду-віку не було. Хапаюся за лямки рюкзака і прикладаю всю силу волі, щоб не повернути голову в бік паркувального майданчика. Рішучою ходою проходжу повз, як тут:

— Жасміно!

Голос Юліана відлунює в грудях, змушуючи серце битися ще сильніше. Зупиняюся. Різко, наче підошви чобітків враз приклеїлись до асфальту.

Роблю глибокий вдих аби вгамуватися. Але не обертаюся. Так і стою спиною до автомобіля.

— Привіт, красуне! — чую позаду низький чоловічий голос, який бентежить моє єство і викликає сироти по тілу, й заплющую очі.

Так. Зберися, ганчірко! Розплилася тут калюжею…

— О, Юліан! — всміхаюся. Вимальовую на обличчі подив. — Яка несподіванка!

— Ти не бачила мого автомобіля? — він дивиться насуплено, нахиливши голову трохи на бік.

— Ні. Вибач. Замислилась.

Юліан мовчки сканує мене поглядом, а я у свою чергу роздивляюся його. Сьогодні він знову в чорному. Гольф під шию і вузькі джинси ідеально пасують до його вугільного волосся, яке ідеально закладене назад. Навіть жодної волосинки не стирчить. На відміну від мене.

— Їсти хочеш?

— Хочу, — зізнаюсь.

— Сідай в машину, погодую тебе.

— Знову на заправку? — примружую очі і дивлюся з цікавістю.

— Якщо хочеш на заправку — то поїдемо туди.

— А якщо я не хочу? — запитально підіймаю брову і легка усмішка торкається кутиків моїх губ.

— Куди скажеш — туди і поїдемо. Сідай в авто.

— Ти завжди командуєш? — фиркаю. — Якось м’якше не можна попросити?

Юліан шумно затягує повітря крізь ніздрі і важко видихає.

— Сідай в авто. Будь ласка.

— Зовсім інша справа. Гаразд. Тільки у мене часу обмаль.