Глава 1. Зустріч

Уляся Смольська

"У ВЛАДІ МІЛЬЯРДЕРА"

КНИГА ПЕРША 

Дана книга являє собою художній твір. Всі імена, образи, місця і події є плодом авторської уяви або були використані без умислу. Можлива схожість з реальними людьми, як живими, так і померлими, місцями дії або подіями є результатом сугубо випадкового збігу обставин. 

Господи, як хочеться їсти!

Шлунок стягує в тугий вузол від голоду. Останній раз у нього потрапляло щось поживне ще вчора ввечері. Тієї їжі вже й сліду не залишилося. Тільки згадка. Глибоко зітхаю й крокую вулицею далі. Не скажу, що пісний рис зі смаженим яйцем це дуже смачно. Щоб не здохнути від голоду і таке згодиться.

От би щось такого смачненького попоїсти!

Проходжу повз Макдональдс і слинки ковтаю. Великі банери з нагетсами і бургерами в мій ріст викликають бажання з’їсти папір, на якому вони намальовані. Аромат свіжоспеченої булочки провокує судоми в шлунку. Слина прибуває в роті і я важко ковтаю її. Мммм, було б чудово спробувати усе, що у них є в меню! Пам’ятаю, як минулого року в школі на перерві Олена з паралельного класу пригостила мене БігМаком! Здавалося, що смачнішого я нічого не їла!

Важко зітхаю.

Ех, де вже та школа… Безтурботні дні залишилися в минулому. Однокласники розбіглися хто-куди. Більшість поступили в універи, хтось махнув за кордон на навчання. А в таких, як я і моя подруга Леся Романко, грошей на ВИШ батьки не мають, тож довелося йти на кухаря в місцеве училище.

— Кухарі завжди при їжі. Хоча б харчуватися будемо нормально. Та й додому зможеш щось принести смачного, — казала мама, коли мене зарахували до училища.

Різниці не було на кого вчитися, головне, щоб отримати бодай якусь професію. Та й готувати мені подобається. Особливо яблучний пиріг з корицею. Обожнюю його!

Але якби я б могла обирати, то пішла б вчитися на ветеринара. Дуже вже я люблю тварин. Особливо собак. Деколи здається, що вони кращі за людей. Бо не знущаються з тебе і не принижують, якщо ти не така, як всі. Тварина любить тебе просто так, а не за сучасний телефон і наявність брендового одягу. Але хто ж мені дозволить завести собаку? В двокімнатній квартирі, окрім мене і батьків, живуть ще три молодші сестрички: Ліля і Роза (близнючки, на три роки мене молодші) і семирічна Маргаритка. Місця й так катастрофічно не вистачає. Куди нам ще собака?

Щільніше кутаюсь в плащик. Він не новий, куплений на секонді. Тонка бежева тканина мало що захищає від холоду. Вересень цьогоріч видався вітряний і дощовий. Цілий місяць ллє як з відра. Небо сірим щитом нависло над містом. Здається, що сонце вже ніколи не зазирне в наші краї.

Підіймаю комір, щоб прикрити шию. Бракує ще застудитися. Абияк заправляю біляве волосся. Після того, як з ним побавився вітер, про шовковистість можна забути. Треба швидше йти додому. Досить на сьогодні пошуків роботи. Яка несправедливість! Навколо купа дорожезних ресторанів, стільки кафе і барів, а роботи для мене немає! Нікому не потрібна першокурсниця без досвіду роботи.

Йду до зупинки трамваїв, бо це найекономніший вид транспорту. У мене грошей якраз на один квиток. Скоріше б вже опинитися в теплій хаті, випити гарячого чаю, зігрітися. Потеревенити з сестрами. Ліля і Роза вже точно зі школи прийшли. Та й Маргаритка також.

Акуратно обходжу калюжі після нічної зливи. Як добре, що хоча б вдень не дощило. Я без парасольки і намокнути ой як не хочеться. Та й стомилася я. Цілий день на ногах. І їсти шалено хочеться!

Шморгаю змерзлим носом. Руки, як лід. Хоч і в кишенях, але з них толку? Я вже до кісток промерзла. Аж трясе мною.

В руці починає вібрувати старенька Моторола. Закоцюрблими пальцями виймаю її з кишені і натискаю на кнопку виклику. Так-так, саме кнопку, бо у мене звичайний мобільний телефон, а не сучасний сенсорний смартфон з усіма наворотами.

— Привіт, мала! — чую в динаміку голос подруги. Це моя Леся. Мила і добра дівчина. З теплим голосом і сірими очима. — Тебе чого сьогодні в бурсатеті не було?

Усміхаюся. Бурсатетом ми нарекли наше училище, схрестивши два слова: бурса і університет. Такий собі прикол для нас двох.

— Привіт, сонце! — говорю і дрижаками вкриваюся. Зуби аж цокотять. — Цілий день в пошуках роботи.

— І як успіхи? — цікавиться Леся. — Є варіанти?

— Варіанти були, але успіхів — нуль цілих, нуль десятих. Я так замерзла, що здається, мій ніс зараз відпаде. І вуха також.

Леська починає сміятися з моїх слів. Її сміх викликає втомлену усмішку і у мене.

— Жасміно, не засмучуйся! Ти щось обов’язково знайдеш. Я відчуваю!

Закочую очі. Дивлюся, як вдалині відчалює трамвай і подумки матюкаюся. Доведеться стовбичити на зупинці двадцять хвилин. Стишую ходу, бо й так поспішати немає сенсу.

— Єдине, що я відчуваю — це дощ, який почав накрапати.

Дідько! Ще й посилюється! Асфальт вмить починає блищати від вологи. Озираюся навсібіч у пошуках укриття. До зупинки далеко. Прикриваю рукою голову, наче це мене якось врятує. Холодні краплі падають на голову, стікають по волоссю. Вітер кидає дощ в обличчя, пробирається під комір, дме у вуха. Сьогодні не день, а якесь нещастя.

Чудово! Просто чудово!

Я не тільки змерзну, а ще й змокну!

Але раптом помічаю червону змійку трамвая, що з’являється з-за рогу і неквапливо гальмує біля зупинки. О, слава усім богам! Я врятована! Це не мій маршрут, але він їде на сусідню вулицю. Там можна перейтися, зовсім недалечко. Хвилин п’ять пішки. Та й дощ може тим часом припинитися. Треба лишень встигнути добігти.

— Лесю, я потім наберу! — кричу у трубку, натискаю кнопку відбою і ховаю телефон назад до кишені.

Біжу з усіх ніг.

— Ей! Зачекайте! —  гукаю людям на зупинці і махаю рукою. Але мені ще далеко, тож люди на зупинці не звертають на мене уваги. Тільки перехожі озираються.