Глава 9. І що мені робити?

— Ну, як там у тебе вчора?

Леся бере з прилавка стаканчик з капучино і булочку з маком. Слідом за нею я замовляю чай з лимоном.

— Секунду, — прошу її зачекати.

Ми спустилися на перший поверх, щоб перекусити. Щойно закінчилася пара і розпочалася велика перерва і у нас є трохи часу, щоб потеревенити.

Я сьогодні зі своїм бутербродом, який зробила зранку. Нічого особливого — сірий хліб, тонким шаром масло і кружальце “лікарської”. Купую тільки чай з лимоном, щоб зігрітися. Сьогодні особливо холодно і сиро. Замерзла сидіти в аудиторії. Руки — крижані. Навіть писати важко.

Заклопотана дівчина по той бік прилавка подає мені мій чай і я беру його обома руками. Який кайф! М’яке тепло розливається долонями і зігріває їх.

Відходимо подалі від голодного натовпу студентів. Йдемо до найдальшого столика в кутку і стаємо біля нього. В кафетерії тільки стоячі місця, щоб студенти не затримувались надовго. Тут й так завжди черга майже всю перерву, тож цілком зрозуміло, що довгі посиденьки в цьому закладі не вітаються.

— У мене такі пригоди були, що ти зараз офігієш, — схиляюся до Лесі. Вона округлює очі і в них миттю з’являється цікавість.

Добре, що тут шумно. Можна не хвилюватися, що нас хтось підслухає. Спокійно переповідаю подрузі усі події вчорашнього дня. І чим довше я розповідаю, тим здивованіше стає її вираз обличчя.

— Я тобі заздрю! — випалює Леська і нарешті починає їсти булочку.

— Чому? — виймаю з пакетика бутерброд і відкушую шматок.

— Як це “чому”? — щиро дивується подруга. — Цей чоловік шалено багатий!

— І що мені з того? — підводжу брови. Роблю ковток гарячого чаю і отримую задоволення від теплої рідини, яка зігріває мене зсередини.

— Ти з якої планети, дівчино? — сміючись питає Леся, між зубами якої застрягли чорні зернятка маку. — Він тобі роботу пропонує!

— А я не знаю, чи погоджуватися…

— Ти зараз серйозно?!

— Так, — зітхаю. — Річ у тім…

Замовкаю, перш ніж продовжити. Відкладаю бутерброд, роблю великий ковток чаю.

Підтискаю губи у відчаї.

Цілу ніч мені погано спалося. Все про Юліана думала. Пропозиція щодо роботи неймовірно заманлива. Упевнена, оплата буде гідною і я зможу допомогти сім’ї фінансово. Але…

Суперечливі бажання несамовито мордують мене. Я одночасно хочу погодитись на пропозицію Юліана, та при цьому страшенно боюся. Лякає не тільки те, що я не знаю його. Цей суворий чоловік своїм виглядом викликає в мені істеричні мурашки і тремтіння в тілі. А бурхлива уява малює такі картинки, від яких зле робиться.

— А що, якщо Барський запропонував мені роботу тільки заради того, щоб звабити? Просто, щоб переспати? Він вже ліз до мене цілуватись… А якщо я йому відмовлю і він мене зґвалтує?! — починаю панікувати.

Я щойно промовила вголос свої страхи. І тепер мені реально лячно. Дивлюсь на подругу шаленим поглядом.

— Лесю, мене лякають такі думки! — закушую губу і відчуваю, що от-от розплачуся.

Затуляю обличчя руками. Важко зітхаю. Стає враз байдуже на людей довкола. Мої страхи стали ще більш реальними після того, як я розповіла про них Лесі.

— Ей, ти чого? — лагідний голос подруги звучить поруч, над самим вухом. Вона обіймає за плечі і мені стає легше. — Плакати зібралася чи що?

Хитаю заперечно головою і опановую бурхливі емоції.

Беру чай і запиваю клубок, який став в горлі.

— Мені здається, ти себе добряче накрутила, — її рука лягає на мою і міцно стискає, заспокоюючи. — Якби він хотів тебе зґвалтувати, то зробив би це ще вчора. У нього була така можливість. Правда?

Киваю.

— Він міг завести тебе чорту на болото і там тобі вже не допоміг ані камінь, яким ти його лякала, ані твої крики. Логічно?

— Логічно…

— Так що заспокойся. Ти вчора втомилася, ніч погано спала. Ось і навигадувала собі картинок з трилеру. Нічого такого не буде. Не бійся.

— Дякую, Лесю. Ти мене заспокоїла, — легенько всміхаюся. Вона мені теж.

— Ну і на останок. Юліан — з відомої сім’ї. Не думаю, що йому захочеться підмочити свою репутацію і влипнути в якусь брудну історію.

— Як добре, що у мене є ти. Інакше мій мозок до вечора просто вибухнув.

Лунає дзвоник. От дідько! А я ще навіть не перекусила. За цими відвертими розмовами велика перерва промайнула за лічені секунди.

Швидко доїдаю бутерброд і допиваю майже холодний чай. На смак це далеко не те, що я люблю. Але доводиться випити, щоб не вдавитися сухим бутером.

Повертаюся на пари вже з кращим настроєм, аніж був в кафешці. Монотонний монолог Наталії Василівни, викладачки з історії, починає наганяти сонливість. Дивлюся на Леську, яка підперла голову рукою й удає, що слухає, а сама малює якусь абстракцію на задньому аркуші зошита. Мені теж не вдається сконцентрувати увагу на темі і щоб не заснути, задумливо дивлюся на жовтий клен під вікном аудиторії. Вітер колише залишками листя, яке з останніх сил тримається за мокре гілля.

Думками повертаюся до розмови з Лесьою у кафетерії. Звичайно, що про головну причину свого страху я змовчала.

Мені самій не до кінця зрозумілі власні почуття. Після вчорашнього вечора думки зайняті власником шикарного спортивного автомобіля і чорних очей, від спогадів про які у мене серце стискається.

Юліан шикарний чоловік, сексуальний, загадково-привабливий. Під його поглядом я знічуюсь, відчуваю незнайомі досі пульсації в організмі.

Мрійливо дивлюся вдалечінь. Уява починає малювати романтичні картинки з Юліаном і мною в головних ролях. Він зізнається мені в коханні, освідчується, а потім ми одружуємося і зникаємо в призахідному сонці на шикарному білому лімузині…

В кишені джинсів починає вібрувати телефон, а пілікаючий сигнал сповіщає про нове повідомлення. Здригаюся від раптового голосного звуку.

Чорт! Забула змінити режим на беззвучний!

Викладачка на секунду зупиняється і дивиться на мене з-під лоба.