Глава 8. Неочікувана пропозиція

Такого повороту подій я не очікувала.

— Справді? — оживаю.

Цікаво, що він хоче мені запропонувати?

У таких людей, як Юліан, повно знайомих у вищих колах. Багато зв’язків. Варто йому набрати чийсь номер і замовити словечко — і вуаля! Я матиму роботу.

Аж настрій покращується від таких думок.

Але…

Кидаю швидкий погляд на силует за кермом. І мене одразу беруть сумніви. Невже я справді думаю, що хтось буде турбуватися за долю незнайомки?

Фантазерка! На таке щастя можна навіть не розраховувати. Зазвичай домовляються за друзів або родичів. А я хто для Юліана?

Відповідь очевидна.

Ніхто!

Настрій як стрімко злетів, так само стрімко й впав.

Юліан не встигає відповісти. У мене починає теленькати мобільник. Поспіхом виймаю його з кишені курточки, щоб припинити звучання цієї дурнуватої мелодії кнопкових телефонів. Телефонує мама. Кілька секунд вагаюсь. Збити чи відповісти.

— Краще візьми трубку, — зауважує Юліан. — Щоб за тебе не хвилювались.

Натискаю на кнопку і підношу телефон до вуха.

— Привіт, ма!

— Жасміно, ти встигла на автобус?

Її питання змушує мене нервувати. Що відповісти? Збрехати? Чи сказати, як є? Що мене вирішив підкинути додому незнайомий чоловік, про якого мені відомо тільки те, що його звати Юліан Барський і що я зараз їду в його машині?

— Так, — обираю перший варіант.

— Добре, — полегшено зітхає мама. — Дуже втомилася?

— Дуже, — зізнаюся.

Цікаво, чи чує Юліан мою розмову? Скоса дивлюся на нього. Він впевнено тримає кермо і з кам’яним обличчям дивиться перед собою.

— Ну нічого. Скоро будеш дома, відпочинеш. Мене не чекай, лягай спати.

— Добре. Бувай, — прощаюся з мамою і натискаю на відбій. Ховаю свій нещасний мобільний в кишеню, щоб не позоритися в очах Юліана.

— Все добре? — його голос звучить рівно і зовсім не забарвлений емоціями.

— Так. Мама телефонувала, — усміхаюся, але розумію, що він і так не дивиться в мій бік, тому усмішка швидко сходить з губ.

— Ти казала, що шукаєш роботу за спеціальністю. Ти ж на кухаря вчишся, я добре пам’ятаю? — він повертає голову в мій бік в очікуванні відповіді. Киваю. Він теж киває і знову зосереджує погляд на дорозі. — Так от. Якщо хочеш, то можеш піти помічницею на кухню в приватний будинок.

— В який? Той, звідки ти мене везеш?

Згадую сувору управительку і мене аж пересмикує. Оце вже ні! Дякую! Під її керівництвом я працювати не буду.

— Ні.

— А куди?

— До мене, — відповідає коротко, а у мене щелепа падає від почутого.

Добре, що в автомобілі панує напівтемрява. Бо мої очі зараз схожі на два м’ячі для боулінгу.

Прочищаю горло.

— А хіба то був не твій будинок? — показую пальцем позаду себе.

— Я був у гостях.

— Аааа, — протягую з розумним виглядом, удаючи ніби його відповідь надала мені якусь інформацію. А насправді я просто загальмовано міркую. — Ти поводив себе так впевнено, що мені здалося, що я прибираю у тебе вдома, — кажу розгублено.

Юліан мовчить. І це гнітить.

Він такий малослівний.

Насуплений.

І зовсім не всміхається.

Про що він думає? Чекає на мою відповідь?

Несподівано автомобіль звертає з шосе у бічну вуличку. Напружуюсь. Починаю соватися на сидінні. Страх зароджується десь в животі і розповзається з кожною секундою по тілу.

Опускаю руку на камінь і стискаю його в долоні. Якщо він задумав якусь дурницю, то я дам йому відсіч. Принаймні спробую.

Треба було сказати мамі правду, з ким я поїхала. Тепер жалкую, що збрехала. І якщо зі мною щось станеться, винною у цьому буду тільки я.

— Ти що надумав? Куди це ти мене везеш? — з острахом питаю. Підіймаю руку, погрожуючи каменем. — Якщо ти задумав якусь дурницю…

— Боже, — важко зітхає і хитає головою, наче я безнадійний пацієнт психлікарні. — Нагодувати тебе хочу. На заправку їду. Он, глянь, — вказує рукою у вітрове скло.

Скошую погляд. І справді. На обрії вимальовуються яскраві вогні АЗС.

Почуваю себе ідіоткою.

— Міг би попередити! — обурююсь.

— Я казав, що не збираюся тебе кривдити, — спокійно відповідає. — Запам’ятай: я слів на вітер не кидаю.

— Звідки мені знати, що у тебе в голові? — видихаю з полегшенням. Трохи розслабляюсь. Опускаю руку на коліна. — Я тобі не довіряю, — кажу з натиском.

— Що цілком природно.

Юліан гальмує на паркувальному місці, відщипає ремінь безпеки і повертає голову до мене. Від яскравого світла ліхтарів в салоні стає світліше. Але не очі Юліана. Вони такі ж чорні і глибокі, як дві печери на дні моря.

— Почекаєш мене тут чи йдеш зі мною?

Таке просте питання вводить мене на секунду в ступор.

— Е-е-е, краще йди сам.

— Окей. Можеш подумати над моєю пропозицією. Але якщо раптом надумаєш втекти — зупинка за сто метрів звідси, он там, — показує рукою напрямок, а сам відкриває дверцята і виходить, залишаючи мене в крайній розгубленості.

Звожу брови на перенісся.

Не зрозуміла. Він наді мною кепкує? Чи як?

Так і кортить крикнути йому навздогін, що нікуди я не втечу, але вирішую промовчати.

Нехай думає, що я йому довіряю. Але камінчик я не викину. Нє-а.

Добре, що Юліан пішов. Його відсутність мені на руку. Зможу зібрати думки докупи. Бо коли він поруч, я страшенно напружена. Сама не розумію чому.

Може причина в тому, що він мені подобається? Але в той самий час я його боюся.

У мене зовсім немає уявлення, хто цей чоловік. Крім розповіді Лесі, що він єдиний син заможних батьків, більше мені про нього нічого не відомо.

Багатенький Буратіно хоче, щоб я працювала в його домі. Навіщо це йому? Невже так пройнявся моєю проблемою? Чи аж настільки добрий?

Задивляюся на дощову краплю, що цівкою стікає по боковому склі. Дощ навіть і не думає зупинятися. Дрібні краплі поступово застеляють собою вітрове скло. Крізь них світло ліхтарів здається казковим, мерехтить чудернацьким сяйвом.