Глава 7. Так чи ні

Мене починає трясти. Серце від страху підстрибує аж до горла. Дивлюся на кам’яну пику охоронця і розумію, що він ані крихти не жартує.

— Ігорю, облиш її, — чую за спиною голос Юліана. Докладаю зусиль, щоб обернутися.

Юліан йде неквапливою, але впевненою ходою в наш бік. Руки тримає в кишені, голову прямо. Погляд як завжди — насуплений.

— Вона поцупила одяг обслуги, — здоровань киває головою в мій бік.

— Я сам розберусь, — рука Юліана тягнеться до мого рюкзака і забирає його. Переводить погляд на мене. — Ходімо.

Не каже більше нічого. Просто розвертається і крокує в бік автомобілів.

Гублюся від несподіванки. Пару секунд дивлюся на лютого охоронця. У того від злості аж жовна на вилицях рухаються. Очі так звузилися, що стали схожими на дві щілинки.

Ні, поруч з цим бурмилом мені явно не місце. Але й з Барським залишатися сам на сам лячно. Після того ляпаса боюся в очі йому дивитися…

Розвертаюся і без жодного слова залишаю охоронця на самоті. Той вслід лається найбруднішою лайкою. За мить хвіртка грюкає з такою силою, що я здригаюся.

А от Юліан навіть не сіпнувся. Продовжує собі йти вперед, навіть не озираючись. Рюкзак бовтається в його руці. До його елегантного костюма цей дешевий аксесуар аж ніяк не підходить.

Плетуся за ним на ватяних ногах. В голові вихором носяться думки, але вчепитися бодай за одну не виходить — хвилювання не дає. Він підходить до машини і спокійно відкриває дверцята пасажира. Затримує зверху руку на них.

— Сідай, — чекає, поки я виконаю наказ, але я не поспішаю. Зупиняюся біля капота автомобіля.

— Можна мені мій рюкзак? Будь ласка, — роблю благальне обличчя. — Я не зробила нічого поганого. Цей одяг все одно полетить у смітник.

— Я знаю, — тільки й каже, чим збиває мене з пантелику.

— Мені треба додому. А останній автобус скоро поїде, — ледь не скиглю від відчаю. — Юліане, будь ласка… Якщо ти знущаєшся наді мною через той ляпас, то мені й самій прикро, що так сталося. Вибач… — закушую губу.

— Жасміно, сідай в машину, — його наполегливий тон свідчить лишень про одне: він злиться на мене і не пробачить моменту приниження.

Тільки тепер помічаю, що ми стоїмо біля саме тієї спортивної машини, яка оббризкала мене дорогою до маєтку. Мене наче по обличчю вдарили.

Настрій змінюється з розгубленого на претензійний.

— А це твоя машина? — дивлюся на нього прискіпливо.

— Так. А що?

— А то, що ти наїхав на калюжу, коли гнав сюди на всіх парах. І весь її вміст опинився у мене на одягу. Через тебе я йшла в мокрій одежі! — тикаю в його бік вказівним пальцем. — А раз так, — підходжу до нього і рвучко вириваю свій рюкзак з його рук, — то сідати в неї я не стану!

Схоже, Юліан не був готовий до такого повороту подій. На гострому обличчі тільки на мить з’являється замішання вкупі з подивом, але за секунду він опановує себе і стає тим самим набундюченим Юліаном Барським.

А я часу не гаю. Розвертаюся на п’ятах і впевнено крокую в протилежний бік від нього. На вихід.

Крокую так швидко, як тільки можу. Я б навіть побігла, але думка про те, що я буду виглядати ідіоткою не дає мені накивати п’ятами.

Минаю хвіртку і будку скаженого охоронця. Він свердлить мене таким крижаним поглядом, що я мимоволі втягую голову в плечі. Але не зупиняюся. Йду далі.

Цей день скоро закінчиться. Невдовзі я буду вдома, поп’ю улюбленого чорного чаю з лимоном і забуду про всі негаразди, які мені випали.

Ще б Юліана забути!

Але він, як на зло, не йде з голови.

Поправляю лямки рюкзака на плечах. Треба було жбурнути той одяг йому в обличчя. Щоб не думав про мене погано.

— Теж мені велике цабе! — бурмочу собі під носа. — Чого мене має хвилювати, як він про мене думає? — фиркаю.

Не встигаю пройти і десятьох метрів від воріт, як позаду роздається тихий звук автомобільного двигуна.

— Далеко зібралася? — гукає чоловічий голос ззаду.

Закочую очі.

— Нехай тебе це не хвилює! — кидаю через плече.

Автомобіль під’їжджає ближче і вікно водія, з якого видно Барського, рівняється зі мною.

— Сідай в машину, — наполегливий голос чоловіка звучить спокійно і врівноважено.

А я закипаю від злості. Стискаю зуби і голосно видихаю крізь ніс.

Знову він за своє!

Але нічого не кажу. Мовчки продовжую йти далі. Навіть в його бік не дивлюся. Усім своїм видом показую, що не налаштована його слухатися.

Може дійде до тупака і він відстане?

Схоже, він має здатність до телепатії. Бо як інакше зрозуміти, що Юліан вирішив не їхати поруч?

Полегшено зітхаю, коли спортивний автомобіль залишається позаду.

Відчепився, нарешті.

Але…

Несподівано його рука хапає мене за лікоть. Зупиняюся і одразу розвертаюся. Погляд Юліана виблискує лихим вогнем. Чи це ліхтарі відбиваються в його чорних очах?

— Пусти або я закричу! — налякано шиплю.

— Я не збираюся тебе кривдити, — говорить спокійно і впевнено, але руку не забирає.

— Звідки мені знати? Може ти маніяк? — огризаюся.

— У тебе буйна фантазія, — хмикає.

— Так? — підіймаю брови. — А у вестибюлі не ти поліз цілуватися?

— Але ж і ти наче була не проти, — схиляє голову на бік. — І так спокусливо відповіла на поцілунок…

— Тобі здалося! — уриваю його, намагаючись виправдатися. Але перед ким: собою чи Юліаном?

— Виходить, це у мене буйна фантазія? — здіймає брови вгору.

— Саме так!

— Слухай, — Юліан зітхає і відпускає мою руку, — щось у нас не заладилося спілкування.

Підіймаю одну брову і роблю губки качечкою. Закладаю руки на грудях. Натякаю йому, що саме з його вини наше знайомство з самого початку зазнало краху.

— Гаразд, визнаю, — він підіймає руки, показуючи долоні, — це я налажав. У тебе надзвичайно рідкісне ім’я і я подумав…

— Що я тобі збрехала, угу. Я в курсі, — хмикаю і відвертаю голову в бік дороги. — От чорт! — витріщаю очі, бо попри нас з шумом проїжджає автобус. Проводжаю поглядом його вогні. — Я запізнилася на автобус, — стогну у розпачі. Опускаю приречено руки вдовж тіла.