Глава 6. Халепа

Стискаю зуби і йду до комірчини. З великою неохотою повертаюся на терасу. Змиваю гидоту з підлоги, тамуючи бажання власного шлунку додати до цього натюрморту нещодавно з’їдений жульєн і салат.

Швидко закінчую роботу і тікаю до будинку, бо прохолодне вересневе повітря вміє підганяти краще за злу тітку-управительку.

Повертатися до кабінету Алли Олегівни немає жодного бажання. Що на цей раз вона мені накаже зробити? Вичистити конюшню? Або порпатися у смітнику, сортуючи сміття? Таке враження, що вона умисно дає мені найбруднішу роботу. Хоче випробувати мене на міцність? Чи вона просто жінка, яку давно не задовольняє чоловік?

Коли проходжу повз гарно оздоблені художнюю різьбою подвійні дерев’яні двері, зупиняюся. Озираюся по сторонах. Порожньо. Крім мене тут немає нікого. Так і кортить зазирнути до вітальні. Звідти лунає сміх і гучна музика. Навряд чи мене помітять. Я ж тільки одним оком…

Легенько причиняю двері і зазираю у шпаринку.

Бачу частину сервірованого столу, кілька порожніх стільців. На тих, що спинками до мене, сидять дві дівочі фігурки. На столі пляшки від шампанського, кришталь, залишки наїдків. Хтось у запалі весело гукає “Давай-давай-давай!” Напевно, почалися танці на п’яну голову.

Раптом ледь не біля самих дверей з’являється висока постать в чорному костюмі. Юліан йде на вихід, але його погляд направлений кудись в бік. Різко зачиняю двері.

Треба терміново сховатися!

Очима шукаю місце сховку. За пальму!

Лечу туди і присідаю. Сподіваюся він мене тут не помітить. Схиляю голову до колін, щоб мене не було помітно за великим кам’яним вазоном, у якому росте крислата заморська рослина.

Звук музики стає голоснішим і за мить стихає. Це відкрились і закрились двері. Він вийшов. Але не можу зорієнтуватися де він зараз. Паркет встелений м’яким килимом і почути відлуння підошов не вийде.

Чекаю.

Серце від хвилювання тьохкає в грудях. Прикриваю обличчя долонями, щоб не здати себе занадто гучним диханням. Але у мого носа свої плани, бо щось у ньому починає свербіти. Ну, чому саме зараз?!

Чи то від запаху хімії, чи від аромату поліролі, якою натертий паркет, але я не стримуюсь і пчихаю.

Намагаюся зробити це якомога тихіше, але у просторому вестибюлі мій котячий пчих скидається на ричання бегемота.

Капець мені.

Розумію, що я сама себе здала, але вилазити зі своєї схованки не поспішаю.

Минає кілька секунд. Нічого не відбувається. Напевно, Юліан вже давно пішов геть. А я тут дрижаки ловлю від страху.

Час вилазити звідси. Задкую навкарачки і випростовуюсь між листям.

— І що ти там робила? — чую раптом голос над головою і ледь не падаю з ніг. Заточуюсь і машинально починаю хапатися за листя пальми, що висять наді мною. Але мене вони не рятують і я продовжую втрачати рівновагу.

Охаю від несподіванки.

Мене підхоплюють сильні чоловічі руки і міцно притуляють до себе. У відповідь обіймаю широку шию обома руками, рятуючи своє хитке положення.

Зустрічаюся з Юліаном очима. Дивлюся на нього заворожено і не кліпаю. Тільки серденько тріпоче пташкою.

Відчуваю крізь тонку матерію футболки гарячі долоні на спині і талії.

— Все нормально? — питає дещо хрипким голосом. Він настільки близенько до мого обличчя, що я відчуваю шкірою обличчя його подих.

Хочу сказати “Так”, але мій язик перетворився на кусок безкорисної дерев’яки і відмовляється слухатися. Коротко киваю і закушую губу. Погляд Юліана падає на мої губи, а в чорних очах миттю спалахує дике полум'я.

Дивлюся на цього суворого чоловіка і не дихаю. Мої груди притиснуті до його грудей. Нестримне серце починає битися ще швидше. Здається, він відчуває яким шаленим стало моє серцебиття.

— Вже вдруге ти опиняєшся в моїх обіймах, Жасміно, — його голос звучить тихо і вкрадливо. Так спокусливо, що я забуваю, де я.

Важко ковтаю.

Слідкую за ним поглядом. Примружуюсь. Він хоче познущатися з мене?

Але Юліан несподівано нахиляється, обхоплює ззаду за шию і цілує в губи — сміливо й наполегливо.

Його особливий аромат паморочить голову, а цілунок вибухає сильними емоціями в області серця. Охоплене неочікуваною близькістю моє серце грає веселкою, шумить водоспадом, палає вогнем. Воно тішиться цьому поцілунку, а мозок вперто опирається чорній мані під назвою “Юліан Барський”.

Так не можна!

Ти його не знаєш!

Ти не така!

Раз у раз прокручуються фрази в голові.

Відхиляюся від напористих чоловічих губ і різко відштовхую Юліана в груди.

— Я не з тих, кого можна цілувати, бо тобі так захотілося — обурююсь і сама цього не очікуючи ліплю долонею по щетинистій щоці.

Ляскіт проноситься луною по стінах вестибюля.

Завмираю.

ЧОООООРТ!!!!

Отетеріло дивлюся на Юліана. Той насупився так, що мені стає страшно.

Ой, мамо!...

Підбираю з підлоги відро з ганчірками і прожогом тікаю якомога далі від розлюченого погляду.

Ну, все!

Не бачити мені оплати!

Ох, наламала я дров… 

Залишаю в комірчині знаряддя праці. Від хвилювання тремтять кінчики пальців. Зупиняюся на кілька секунд, щоб віддихатися. Треба заспокоїтись, щоб Алла Олегівна не чіплялася з розпитуваннями. Тільки коли дихання стає рівним йду до кабінету управительки.

Вона мовчки заводить мене до сушарні і наказує випрасувати гору скатертин.

Хух. Це добре, що робота не на території будинку. Принаймні я знову не зіткнуся з Юліаном.

Монотонна робота заспокоює розбурхані нерви. Збиваюся з ліку випрасуваних скатертин. Нарешті робота зроблена. Вимикаю праску і збезсилено падаю на стілець. Ноги болять, спина ниє.

Радію, коли у дверях з’являється мама.

— Як ти? — одразу питає.

— Не знаю, як ти все це витримуєш! Я наче скибка лимона з чаю, — стогну.

Мама підходить і пригортає мене до себе. Обіймаю її обома руками за талію.