Глава 4. Могло бути і краще

Мені перехоплює подих від нашої несподіваної зустрічі. Знову я маю вигляд безхатченка. Стою у оббризканій і брудній одежі вже вдруге за цей тиждень і щоразу поряд опиняється цей красень. Тільки от я на його фоні почуваю себе бомжихою! 

Мій погляд швидко проходить по Юліану. Що сказати. Цей чоловік демонічно привабливий. Знову він в чорному костюмі. Любить цей колір чи не переодягався? Та й ще краватка чорна. Вугільне волосся закладене в стильну зачіску. Вона виблискує під яскравим світлом ламп, які добре освітлюють територію ґанку. Єдине, що в його гардеробі іншого кольору — це сорочка. Вона кольору графіту, як небо над нами.

Ноги наче приклеїлись до темно-сірого граніту з якого вимощений ґанок. Слух вловлює гомін гостей і тиху класичну музику, що линуть з нетрів будинку. Блін. Мама буде сваритися, що я так пізно прийшла. Треба поквапитись!

— Ти?! — густі брови Юліана здіймаються від подиву, але погляд не змінюється — залишається таким самим пронизливим і суворим. Наче докоряє, що я тут з’явилась.

— Я, — кажу розгублено. Неочікувана зустріч трохи вибила мене з колії. Але швидко опановую себе. Розправляю плечі і підіймаю голову. Ну і нехай у мене не найкращий вигляд! Я від цього гіршою не стала.

— І що ти тут робиш, га, вигадниця? — хмикає.

Вигинаю брови від подиву. Він що, досі думає, що я йому вчора збрехала?!

Його зверхність мене дратує і в грудях моментально спалахують перші іскорки злості.

— Нехай це тебе не стосується! — огризаюся.

Кидаю недобрий погляд в бік цього самозакоханого павича і збираюся зайти в будинок, але раптом чоловіча рука хапає мене за зап’ясток.

— Таким хамовитим не місце в цьому будинку, — аж занадто лагідним тоном говорить Юліан, і саме від цього мені стає лячно.

— Це я хамлю?! — його обвинувачення діють як удар під дих. — А те, що ти мене без причин називаєш брехухою, то це по-твоєму нормально?! — мій голос переходить на писк від образи і обурення.

— Це був невинний жарт, Жас-мі-но, — промовляє моє ім’я по складах. Сприймаю це як насмішку і ще більше дратуюся. Іронічна усмішка з’являється на непоголеному обличчі.

— Оу, жа-а-арт, — театрально тягну слово. Вириваю свою руку з його хватки і закладаю руки на грудях. — Месьє гадає, що має гарне почуття гумору? — вкладаю в це запитання якомога більше сарказму і кривлю обличчя в огидній гримасі.

— Саме так, мадмуазель, — так само уїдливо відповідає Барський і хитро всміхається.

Ну як в такому красивому тілі і за симпатичним обличчям може ховатися такий неотесаний грубіян?!

— Дозволь тебе розчарувати — тобі лишень так здається!

Юліан мовчить. Тільки очі рухаються, ковзають по мені оцінювальним поглядом. Що він до мене вчепився?! Мені до мами вже час. Інакше отримаю на горіхи від неї.

— Так що ти тут робиш? — перериває нашу мовчанку Барський і легенько нахиляється до мене: — Невже мене шукала? — говорить це таким еротичним голосом, наче ми в романтичному фільми знімаємося. От-от з-за рогу вискочить режисер з рупором і вигукне на все горло “Стоп. Знято!”

— А тобі то що? — фиркаю. — Ти що, господар цього будинку?

— Ні, — він виправляється та ховає руки в кишенях штанів. Погляд знову стає насупленим і суворим. Що, містер Самовпевненість, не подобається, коли щось не по-твоєму?

— То і відповідати тобі я не зобов’язана, — відрізаю. Демонстративно змахую волоссям, розвертаюся на п’ятах і ледь не прожогом тікаю в будинок.

Серце від хвилювання і напруги ледь не вистрибує з грудей.

Боже!
Цей чоловік доводить мене до сказу!

Поруч з ним я сама на себе не схожа. Така зухвала поведінка мені не притаманна. А як я з ним розмовляла? І звідки в мене взялося стільки сарказму і уїдливості? Від спогаду мене кидає в холод. Нагрубила незнайомій людині. За що питається? Те, що він хамло — не означає, що і я повинна ставати такою ж.

Ох… Зітхаю.

— Дівчино, ви що тут робите? Хто вас сюди пустив?! — охайна жінка в уніформі свердлить мене поглядом. Каштанове волосся зібране в пучок, темно-синя спідниця прикриває коліна і такого ж самого кольору піджак застібнутий на усі ґудзики ідеально лежить на її фігурі.

Зовсім недоречно озираюся на двері. Наче там стоїть моя копія. Але в широкому вестибюлі, крім мене та цієї строгої пані, нікого немає. Тільки елементи інтер’єру і розлоги пальмі у величезних вазонах.

Вона оцінює мій вигляд і стискає губи.

— Я…я прийшла на роботу, — бурмочу, ховаю руки за спину. — Марта Подольська у вас працює прибиральницею. Я до неї.

— Тут немає таких посад, як прибиральниця! — обурено зауважує та. — Клінергер та покоївка.

— Ой, вибачте, — кажу, а сама подумки дивуюся незнайомому слову.

— Йди за мною! — командує жінка і рвучко розвернувшись, швидко йде коридором прямо.

Дрібочу за нею, намагаюся не відставати. Тільки зараз можу оцінити розкіш обстановки. Почуваюся наче в музеї. Картини на стінах в громіздких рамах, великі амфори і вази з дивними візерунками, мідні статуї, ковані світильники. Таке не побачиш у звичайній двокімнатній квартирі. Тут від кожного сантиметра віє грошима.

Проходимо під сходами і попадаємо в ще один коридор. Тут вже не так розкішно. Просто охайно пофарбовані стіни і світильники у вигляді шарів під стелею. М’яка доріжка змінилася сірим ковроліном. Схоже, ця частина будинку належить обслузі.

Жінка заходить в перші двері праворуч. Йду за нею. Обзираю приміщення незнайомої кімнати. Судячи з вішаків і одноманітного одягу на них ми в гардеробній зі службовим одягом.

— В цьому домі я керую усім персоналом. Можеш звертатися до мене Алла Олегівна.

— Приємно познайомитися. А я — Жасміна Подольська, — намагаюся вичавити з себе усмішку, але щось не дуже виходить. Ця жінка така строга! Вона як та наглядачка в тюрмі. Пітбуль в спідниці. Почуваю себе злочинницею поряд з нею.

— Підбери собі футболку і штани по розміру. Балетки тут, — вона вказує рукою в бік вузької шафи. — Після зміни викинеш одяг у смітник. На столі є бейдж з надписом “Клінер”. Почепиш його собі. І волосся збери у хвіст.