Глава 3. Помічниця

Ранок починається як завжди. Нестерпний будильник о пів на сьому ранку, ранішні процедури у ванній, улюблений міцний чорний чай з цукром та лимоном. Смажу десять яєць на великій сковорідці на себе, дівчат і маму. Тато ще вдосвіта пішов на роботу. Йому сніданок і каву готує мама. Молодші сестри по одному беруть з собою на хліб до школи, решту ми з’їдаємо. Намащую хліб маслом, кладу зверху тонкі скибочки плавленого сирка.

— Доброго ранку, доню, — на кухню заходить мама, коли я дороблюю останній бутерброд. — Яка ти в мене вправна, — хвалить з ніжністю у голосі.

— Привіт, — привітно всміхаюся. — Я вже все зробила. Тільки чай і каву треба заварити.

— Я зроблю, а ти снідай, — цілує в щоку.

Швидко поглинаю їжу і вступаюся з кухні. Вона у нас маленька і коли всі збираються на один раз — місця не вистачає катастрофічно. Перед дзеркалом в коридорі малюю вії і губи блідо-рожевою помадою з перламутровим блиском.

— Жасміно, не забула адресу? — гукає мама з кухні.

— Провулок Щасливий, будинок номер сім, — трішки голосніше відповідаю, щоб перекричати суперечку Лілі і Рози. Що на цей раз вони не поділили? Та хоча… Краще не втручатися. Нехай самі розбираються, між собою.

— Після пар одразу їдь туди, — крихітна постать мами з’являється в коридорі.

— А поїсти? — скошую погляд на неї. Беру щітку і зачісуюсь.

— Там нагодують, — мама підходить до нашої кімнати, відчиняє широко двері. — Ану бігом снідати! До школи спізнитеся!

— Добре, — одягаю курточку і кросівки. Плащ ще не встиг висохнути. Та й не по погоді він. — Ну, тоді я побігла.

— Чекай. Тримай гроші на дорогу. Номер маршрутки…

— Сорок другий, — договорюю замість мами. — Я пам’ятаю, — беру гроші, закидую на плече рюкзак і виходжу з дому.

Сьогоднішня погода нічим не краща за вчорашню. Знову похмуро і сипле дрібний дощ. Втягую голову в плечі і швидким кроком йду на зупинку. Вітер здирає з дерев пожовкле листя і воно падає під ноги. Невже цьогоріч не буде бабиного літа? Скоро жовтень, а й натяку на тепло немає. Цілий вересень дощ, дощ, дощ… Замахала така погода.

Нарешті під’їжджає моя маршрутка. І як завжди переповнена. Людей зранку — море. Йду у самий кінець автобуса і стаю біля задніх дверей. Мені тільки три зупинки проїхати. Я б краще пішки пішла. Та й зекономила ті пару гривень, що віддала шоферу за проїзд. Але мерзнути зовсім не охота. Тому смиренно чекаю своєї зупинки і на потрібній виходжу.

Далеко йти не приходиться. Кілька метрів і ось перед очима з’являється центральний корпус нашого коледжу. До початку пар тут завжди людно.

— Привіт, мала! — бачу знайому біляву голову серед натовпу. Подруга махає мені рукою. Підходжу до натовпу одногрупників і обіймаю Лесю.

— Привіт, сонце! Вау, у тебе обнова? — оглядаю чорну кашемірову курточку з високим коміром.

— Ага, — радісно киває та. — Вчора на секонді вхопила. Уявляєш? В останній день! Оце мені повезло! — із захватом розповідає вона.

— Не те слово! Дійсно класна річ, — проводжу долонею по рукаву. — Тканина неймовірно м’яка.

— Це наче кашемір. Але я не розбираюся, — скидає плечима Леся. — А що у тебе нового? Ти так і не передзвонила.

— Ходімо, — киваю. Беру її під лікоть і відходжу трохи вбік від компанії. Переходжу на шепіт: — Я вчора в таку халепу встрягла.

— Та ти що?!

— Ага. Оце ми з тобою говорили і я хотіла встигнути на трамвай. Вирішила побігти. І зіштовхнулася на ходу з мужиком.

— Ахахаха, оце ти даєш, — на Лесин сміх озираються інші, тож я шикаю на неї. Вона швидко замовкає, але серйозною не стає.

— Тобі смішно. Але я перед ним в калюжу впала. Мене досі сором пече. Боронь боже ще раз з ним зустрітися!

— Це капець, — резюмує Леся. — Ото пригоди. А хоч симпатичний він був?

— Страшно красивий. Чула такий вираз? Оце про нього. Як згадаю ті його чорні очі і пронизливий погляд, аж моторошно стає. І ім’я у нього таке рідкісне. Юліан Барський.

— Ти серйозно? — тонкі брівки подруги підстрибують на чоло.

— Серйозно, — киваю. — А що?

— Секунду, — Леся виймає смартфон і починає щось на ньому тицяти. Потім повертає екран до мене і я холодію. На мене дивляться ті самі чорні очі з-під брів на гострому обличчі. — Він?

— А-а-ага, — аж затинаюся від несподіванки. — Ти його знаєш?

— Нє-а. Але він не просто мужик, як ти висловилась. Це син найзаможнішої сім’ї нашого міста. Вони неймовірно багаті. Мільйонери. Чи навіть мільярдери.

— А ти звідки знаєш?

— Слідкую за його профілем в соцмережі. У нього такі спокусливі фото, — Леська закочує очі і прикушує нижню губу. — Хочеш подивитися? — питає якраз у той момент, коли лунає дзвоник і усі студенти починають залишати подвір’я.

— Потім, — відповідаю. Йду до аудиторії, а у самої перед очима стоїть насуплене обличчя Юліана Барського.

Дощ за вікном і сірість неба навіює смуток і сон. Підпираю рукою щоку і удаю, що слухаю лекцію. А сама літаю десь у хмарах. Вимальовую на останньому аркуші зошита якусь незрозумілу абстракцію. Я зараз сконаю від нудьги. Іванна Ігорівна монотонно бубонить про безпеку на кухні, а у мене очі самовільно заплющуються.

— Пс! — штурхає мене Леся ліктем під ребра. Ледве ручка не випадає з рук від несподіваності. — Давай подивимось фотки Барського? — шепоче. Веде грайливо брівками і загадкова усмішка торкається її тонких губ. Киваю.

Я краще нишком подивлюся фотографії Барського, чим слухатиму монолог викладачки. Приватне життя чорнявого чоловіка набагато цікавіше за нудну сьогоднішню тему.

Звідки у мене інтерес до його персони? З цікавістю роздивляюся мальовничі краєвиди на фоні яких спокусливо виділяється м’язисте й підтягнуте тіло мого вчорашнього знайомого. А він нічого такий. Але цей пронизливий погляд… Бррр… Він що, ніколи не всміхається?

— Дивне у нього ім’я… Юліан, — немов між іншим шепочу Лесі, коли та показує його чергову фотку.