Глава 2. Новина

Поспіхом покидаю приміщення ресторану.

Не знаю, хто такий цей Юліан Барський, але його надмінність і зверхність мене дратує. Треба було його послати куди подалі. Я й так не побачу більше його. Ми з різних верств населення, це однозначно.

Виходжу надвір, де мене зустрічає крижаний вітер. Дощ вже не ллє, а тільки легенько моросить. 

— Вигадала ім’я! Та що ти кажеш?! Придурок! — обурено вигукую. До лампочки, що перехожі озираються на мене. Не стишую хід, а ціленаправлено прямую на зупинку.

Чекати трамваю довго не приходиться. Поки я розмовляла з тим Барським, минуло достатньо часу, щоб прийшов потрібний мені маршрут. Трамвай гальмує, а я мимоволі озираюся в бік ресторану. Саме в той момент, коли з нього виходить Юліан. На мить наші погляди перетинаються. Навіть на відстані помічаю його насуплений погляд. Демонстративно відвертаюся і поспіхом застрибую в останні двері. Людей небагато, а позаду взагалі порожньо. Сідати не збираюся, бо від мокрої тканини плаща ще й джинси намокнуть. Йду до вікна, спираюся на нього спиною і хапаюся за поруччя. Фарбований в чорний колір метал робить долоню ще холоднішою. Бррр. Аж мороз йде по тілу.

Двері з шумом зачиняються і трамвай рушає. Знову обертаюся. І знову дивлюся на чоловічу постать в чорному костюмі. Сама не розумію своєї поведінки. Нащо він мені здався, цей Юліан Барський?! Зарозумілий і нахабний тип! Як усі багатії!

Але цей погляд чорних очей… Наче рентгеновий промінь — проникає у саму душу. Аж ніяково було, коли він дивився на мене.

Трамвай поволі рухається рейками і дорога робить вигин. Ресторан, автомобілі і місце моєї ганьби залишається за рогом. Так відстійно я ще себе не відчувала. Гепнутися в калюжу! Та й ще перед симпатичним незнайомцем. Мені навіть на уроці фізкультури не було так соромно, коли я заплуталася в скакалці і влупила нею вчителя по обличчю. Випадково звісно. Тоді я ледь не згоріла від сорому.

А сьогодні взагалі стався епічний провал. Зганьбилася та й ще розревілася, як дитина. Спогад про сльози нагадує про хустинку, яку дав мені Юліан. Пірнаю рукою в кишеню плаща і намацую куций клаптик бавовни. Цілком білий, з однією чорною тонкою лінією по краю. Нюх одразу вловлює приємний аромат. Удаю, наче витираю ніс, а сама вдихаю запах парфумів. Заплющую очі від насолоди.

Мммм, чудовий аромат. Той самий солодкий запах жасмину, який йшов від чоловіка в чорному костюмі.

В грудях аж лоскоче від приємних відчуттів. Ніколи раніше не спостерігала за собою такого.

Ховаю хустинку назад до кишені.

Бути такого не може! Щоб мене збуджували чоловічі парфуми?! Дурниці!

Дивлюся у вікно, за яким неквапливо змінюється будинок за будинком. На місто вже лягли сутінки, небо з сірого забарвилося в пурпурово-синє. Дрібні краплі рисками залишаються на склі. Ось і день минув. А толку з моїх походеньок ніякого. Тільки змерзла і ноги затомила.

Монотонний звук коліс на рейках перекрикує голосна мелодія мого телефону. Поспіхом виймаю його з кишені. Жіночка похилого віку в сріблястій хустині озирається і дивиться на мене осудливим поглядом. Так і хочеться сказати “Чого дивитися?! Я не у вас вдома!”. Але натомість я швидко приймаю виклик.

— Привіт! — вітаюся з мамою, але очей з жінки на останньому сидінні не звожу. Та змірює мене поглядом і нарешті відвертається.

— Привіт! Доню, де ти ходиш? Вже пізно, а тебе ще немає вдома. Я хвилююся.

— Все гаразд. Я трішки затрималася, — вирішую розповісти мамі про свої пригоди, коли доберуся додому. — Вже в трамваї. Скоро буду.

— Добре, — полегшено зітхає. — Добре, — повторює якось розгублено.

— Ма, все нормально? Ти якась схвильована чи що.

— Мені потрібно з тобою поговорити, Жасміно, — каже мама і від цих слів мені стає не по собі.

Затамовую подих.

Ох, як я не люблю ці слова. Після них ніколи не почуєш щось добре. Завжди чекай на якійсь треш.

— Окей. Тоді вже дома поговоримо, — кажу у відповідь, прощаюся і закінчую розмову.

Ховаю телефон у кишеню. От і що вже сталося? Про що мама хоче поговорити? В голові проноситься купа думок і варіантів. Може, про навчання? Невже вона взнала, що я весь минулий тиждень пропустила і не ходила на пари? А як я інакше знайду роботу? Після обіду вже нікого з керівного персоналу не знайдеш.

А може, це щось близнючки начудили? Роза і Ліля зараз в такому віці, що за ними потрібне пильне око. В чотирнадцять якраз починається: гульки, цигарки, сумнівні компанії, алкоголь… Вони як ті дві порохові бочки. Характер такий тяжкий у них, що деколи хочеться стукнути обох. Скорпіони, цим усе сказано.

Чи може про їхній день народження буде йти мова? Вкінці жовтня дівчатам виповниться п’ятнадцять. Але сумніваюся, що батьки влаштують святкування. Може торта куплять. І то не факт.

Тато працює у дві зміни на автомобільному заводі. Зарплатні на утримання сім’ї не дуже вистачає. Прогодувати шістьох людей не так просто. То ж мама нещодавно влаштувалася прибиральницею до заможної родини. За ту роботу, що вона робить, гроші не такі вже й великі.

От би ще й мені знайти підробіток. Не пасує в мої роки сидіти в батьків на шиї. Допомогти хочеться. Вони такі втомлені бувають, що без жалю дивитися не можу. От найду роботу — мамі одразу легше на руки стане. Близнючки за семирічною Маргариткою приглянуть та й по хаті щось зроблять. Менше буде часу на дурниці у сестер…

Трамвай сіпається і неочікувано різко гальмує. Хапаюся другою рукою за поруччя, щоб втримати рівновагу. Так це вже моя зупинка! За роздумами не помітила, як доїхала. Виходжу з напів порожнього трамвая і ледь не стаю в калюжу. Вчасно помічаю її і перестрибую. У сутінках сіра вода в баюрі зливається з асфальтом. Вітер одразу жбурляє в обличчя холодне повітря. Хапаю комір рукою і стискаю в кулаці. Волосся літає в повітрі як повітряний змій. Тіло напружується від різкої зміни температури. Ох, яка паршива погода!

Швидко добираюся до будинку. Дякувати богу, що ми живемо неподалік від зупинки. Перейтися повз магазинчик, спортивну школу і ось вже знайомий фасад дев’ятиповерхівки. В під’їзді знову темрява. Коли вже перестануть красти лампочки? Підсвічую шлях ліхтариком на телефоні. Ліфтом підіймаюсь на сьомий поверх і за хвилину опиняюся в теплій квартирі.