Розділ 58

Рамір

***

- Я з тобою.

Сах з’явився не на хвилину пізніше, а вчасно - як годинниковий, що ніколи не запізнюється туди, де він потрібен. Двадцять хвилин здавалися вічністю, але коли його силует проступив, серце трохи заспокоїлося: не від страху - від вірності. Через двадцять одну хвилину він уже стояв поруч, готовий піти зі мною в будь-яку справу - у вогонь, у воду, у наймерзеннішу пастку. По його очах було видно одне: наслідки? Йому байдуже. Абсолютно. Він жив за іншим кодексом: плече до плеча, і більше нічого.

- Брат, це ця паскуда, - і ні на йоту не сумніваюся в братові. Не сумнівався ніколи. Нехай не по крові - по духу: той, що не поставить друге життя вище мого. Той, що ляже в труну, аби я мав змогу продовжити дихати. Але ситуація була проста і жорстока: довести до логічного кінця мав я. Одного з двох. Мого кінця - або його. Пульс підносився і стискався одночасно, як лівиця на горлі, і я усвідомлював: це не коротка розмова - це вирок, і я його носій.

- Старий хрін!

І це найтепліші та найніжніші слова, котрими можна наректи мого батечка. І уявляти мою ненависть до цього "родича", якщо мій найкращий друг усвідомлює яке він лайно?

- Прикрий, - прошепотів я, і в цих двох словах не було прохання. Це була констатація. Сах не чекав на прохання; він діяв устами й ногами. Моя проблема - його. Його проблема - моя. Ми були як дві сторони медалі, що ніколи не розлучаються.

- Бережи себе, старий, - додав він, і ми потиснули руки. Рукостискання було міцне, потужне, щире. Воно проходило крізь щит між нами й реальністю, зачіпаючи ті чоловічі нерви, які жінки, можливо, назвали б почуттями. На мить я дозволив собі цей контакт, як ковток води посеред пустелі. Але я не дозволив собі розслабитися: мої очі вже говорили Мірасу те, що я не сказав вголос - все буде гаразд. По-іншому не могло бути. Бо в руках старого - дитина. Брат моєї коханої. І хоч би скільки мене закопали, хоч би як мене вбили та занурили в землю, я прийду до цього старого пня і не дам йому спокою.

- Де пацан? - Тому мене не дивує ні ця закинута Богом та всіма будівля. Ні те, що вона знаходиться в сраці світу. Ні пика батька, яка виглядає так, ніби все в порядку. Ніби не він причетний до крадіжки дитини. Не він може загриміти за решітку чорт знає на скільки. Впевнений. Нахабний. З посмішкою-вискалом, яку хочеться кулаком стерти з цього писка, позбавивши всіх зубів одним махом.

Будівля, де ми опинилися, була мовчазним тілом: стіни, вкриті пліснявою, розтрощені вікна, здуті від часу обшивки. Запах старого бензину секретом лунав у кутку; пил лежав товстою кіркою, що блищала в променях сонця, які навмисне просочувалися крізь щілини. Тут не було порядку - лише хаос, яким мій батя користувався як маскуванням. Кожна деталь говорила: це місце - його імперія, і йому ніколи не буде соромно за бардак, який він створив, аби ховати своє зло.

- Раміре, синку, а ти чого так нервуєш?

Кожне слово - ще одна оправа для його цинізму. Він робив крок уперед, підіймаючи хмари пилюки, і, хоч би яким жорстким не було моє обличчя, у ньому не було страху - тільки холодна рішучість. Він зупинився, як би приглядаючись до мого гніву. Може, його трохи бентежив цей вираз. А може - ні. Бо у нього завжди була хованка від почуттів.

- Я спишу це на старечу амнезію і нагадаю: я тобі не син. І ніхто тобі не син, не онук, не друг, не товариш. В таких покидьків, як ти, не може бути близьких людей, - вирвався з мене холодний вирок. Який батько сам собі підписав давним-давно. Просто боявся це виголосити вголос.

Ненавиджу. Це слово було не просто силою - воно було тілом і звуком. Ненавиджу так, як може ненавидіти людина, якій зламали життя. Ненавиджу так, що у грудях підіймається лід і палить, і кожна клітина тікає в кулак. Сльози? Ні. Тут немає сліз. Тут є лише щира правда і голе бажання віддати удар.

- Тоді без прелюдій?

Я відчував, як артерії калатають у скронях, як зап’ястя тріпоче. У голові - шквал образів: мить в дитинстві, коли мене кинули; обличчя тієї жінки, що мене виростила і не змогла дати мені душі та того тепла, якими мають забезпечити справжні батьки. Я відчував, як унизу живота розливається холод. Там живе тваринний імпульс, який вимагає відплати.

- Я й так знаю, яка ти мерзота, - вистрілив я словами, стискаючи щелепу так, що защеміло. Бо хотілося стріляти іншим. Що назавжди закриє писок цього покидька. - Економлю наш час на повторення.

Слова - як набір уламків. У голові крутилося бажання - вдарити між очей, влупити по носі, зламати нижню щелепу в один рух. Кожне з цих бажань було шкірою над рваною раною, свербіло, як під час нервової лихоманки, і все це хотілося реалізувати тут і зараз. Але я не міг. Бо в його руках був малий. І цей факт перетворював будь-яку мою фізичну агресію на самогубство.

- Просто цікаво, - та для нього це цікава, захоплива гра, де в заручниках малий хлопчик, в противниках - рідний син, а мета - збагатитися. - Настільки не готовий зі мною ділитися, що вийшов за першу-ліпшу проститутку? І ще й не побрезгував тим, що в неї причеп?

Репліка сіла, як отрута, і я відчув, як розбивається тонкий льодовий шар у грудях. Мені хотілося плюнути йому в обличчя, зірвати цю маску.

- Закрийся, поки не пізно! - вирвалося з мене так, що у повітрі запустилася дрібна вібрація. Суглоби рук стиснулися, але я не кинувся. Бо знав: удар і я втрачу дитину. І все, що я встигнув створити, розтане. Все настільки хитке, що одна дія, одне слово, тон... І все буде втрачено.

- Ще скажи, що закохався, і радо прийняв цього байстрюка.

Старий покидьок заходиться від сміху, а я все ж не витримую та ризикую всім... Бо саме все наразі поставлено на кін...