Розділ 57

Рамір

***

- Настільки тухло стало після того, як ми відчалили з малою? - Сах підіймає трубку й одразу починає скалитися. Я навіть через мобільний чую, як його пика розтягується в самозадоволену посмішку - оту, що завжди лізе першою, коли він відчуває запах бійки. Його сміх не сміх - шурхіт по ребрах, щоб я зірвався швидше.

- Підфартило тобі, що є ще один персонаж, котрий хоче в мордяку, і який під рукою, - тягну, розжовуючи кожне слово. Цьому таксисту робота набридла? Хоче кардинальних змін? Так я влаштую, якщо з першого погляду не розуміє, що свою тачку треба прибрати з дороги.

В мені під шкірою скрегоче метал. Уламки. Іскри. Сах любить підливати бензин у мої пожежі, і цього разу я навіть вдячний, бо тримає мій мозок у тонусі, коли інша половина голови вже вибухнула й летить на уламках у бік одного-єдиного слова: “малий”. Той, чия рука ще пару годин тому чіплялася за мої пальці, липка від торта і щастя, той, чиє “дивись, я - Мікеланджело!” стає солодкою пасткою, яку хтось поклав йому просто під ноги.

- Що таке, Рам, наречена виявилася неприступна, як всі її тисячу спідниць? - дружбан коле легко, без зусиль, на автоматі, як витирає ніж об джинси від яблучного соку.

- А ти, я бачу, кайфонув від сидіння за ґратами? - відповідаю, ковтаючи дим, що встав у горлі. Друг знає, куди влучати. І має рацію. Зараз я мав би принаймні цілувати свою наречену, дуріти від її сміху, від того, як тканина сукні хвилями падає по тілу. І плювати було б, якого вона розміру й скільки там шарів - ці спідниці розліталися б, як пух, тільки доторкнись. У мене й так одну голову рве щоразу, коли бачу її, а якби лишилися удвох, без свідків… Та спершу - знайти малого.

Я стукаю кісточками пальців по дзеркалу цього придурка, таксиста, бо він першочергова причина, чому я ще не стартував у бік покидьків, які вирішили зіпсувати нам день. Мразоти. Романтичний настрій - якщо це взагалі так можна назвати - летить у біса, перед очима падають важкі штори, і я ледве стримуюся, щоб одним точним ударом не розвалити скло цієї калимаги. Хоча ні, кого я обманюю - я не стримуюся, я рахую удари, щоб не зламати руки.

- Ти по ділу, чи як?

- Шо нада?

Навіть товариш розуміє, що є межа, за яку заступати не варто. Це ж бля горе бездарне взагалі мізками шурупати не вміє. Думав, що маленького проміжку між склом та пластиком не вистачить, щоб йому щось вдіяти.

- Мармеладу, - кажу я й відчуваю, як рука сама знаходить його горлянку. Далі все відбувається так швидко, ніби я просто перемотую плівку до місця, яке знав на пам’ять: рука летить, оббиває скло, бісова завіса бризкає уламками в салон, а він уже крехтить у моїй долоні, намагається відкотитися до протилежних дверцят, і я бачу, як в очах у нього не розуміння - чистий, тупий страх. - Секунда на те, щоб завести це лайно на колесах. Секунда, щоб звідси звалити. На третій, якщо твоя гнила туша все ще буде тут, твоя кар’єра закінчиться. Будеш тільки носом бульки пускати. Усік?

Голова дебіла завертілася швидше, ніж голова застарілого механічного пса на приборці. Я відпускаю - рівно настільки, щоб він схопив повітря, не розуміючи, чим дихати. Ключ клацає, мотор виє, і тачка нервово повзе вперед, як мокра муха по підвіконню. Дорога звільняється і в мені, на секунду, ніби теж. Але тільки на секунду.

- Походу твоя наречена взагалі не пробиваєма? - Сах не проминає момент. Авжеж, чув весь монолог. Авжеж, вичекав, щоб підколоти. Його підколи як мітки фарбою на асфальті: “тримай курс”. І це працює. Моя злість уже не фонить мене настільки оглушливо, бо я швидко валю до авто, заскакую в нього й усвідомлюю банальне: у нашому світі агресія — валюта. Якби я почав із цим таксистом “по-нормальному”, витратив би хвилини, нерви, тіло. А так - півтори секунди, і образ його драндулету вже зникає в дзеркалі.

- Малого викрали, - кажу я, вдавлюючи педаль у підлогу так, що машина зойкає, і в останній момент минаю припарковане авто збоку. Серце віддає в кермо такою силою, що здається - зараз тріщини розповзуться по пластику, підуть по моїх руках, як по суші ріка.

- Хто? - голос Саха стає коротким, сухим. Готовий кидатися. В бій. На амбразуру. Йому байдуже на протоколи, він людина простих інструкцій: “біжи”, “бий”, “верни”.

- Одна сволота з аніматорів, - гарчу й сам смакую цю гірку кислоту на язику. Найулюбленіша черепашка хлопця. Мікеланджело. Щоб напевно. Щоб малий повівся, як на добру казку: куди там дорослим із їхніми застереженнями. Я бачив, як очі малого світилися - круглі, як лінзи. “Мікеланджело!” і все. Далі тінь у костюмі нахиляється, дає п’ять, а рука - рука виводить його - весілля.

- І хто такий покидьок сміливий? - питає Сах. У нього в голосі немає цікавості - там механіка. Знайти. Розділити. Відкинути те, що дихає. Залишити те, що смикається.

- Я б подумав на мамку Аніти, - кажу я, й мені стає холодно в плечі, бо слова залипають у роті, наче льодяник, яким подавився дитина. - Справжнього Мікеланджело, того, що мав бути на весіллі, знайшли зв’язаним у підсобці театру. Якась паскуда просто влилася в колектив, одягнула костюм і втілила план. Лайно собаче.

На перехресті я беру праворуч, ріжу кут, бачу, як у дзеркалі метляються чиїсь мигалки - чи мені здається? Зіниці зменшилися до чорних крапок, все зайве мультиться, як погано налаштований екран. Я знаю ці вулиці, кожен двір, кожну тріщину на бруківці - вони всі ведуть в один і той самий бік, якщо ти не боїшся їхати швидко. 

- Але…? - Сах підбиває до відповіді.

Я чую, як у нього дихає кімната: порожньо, глухо, щось шкребе по підлозі - мабуть, він уже підтягує берці. Кермо тріщить у моїх руках. На його місці мала б бути шия когось іншого. Не того обісцяного таксиста, ні. Того, хто вміє ховатися в моїх спогадах.

- Скоріш за все, він повернувся, - кажу я. І самому собі не вірю, бо скільки разів я переконував себе: “все в минулому”, “він не піде далі”, “він не перерахує наші кроки наперед”. А він завжди любив шахи. Любив, коли фігури пахнуть потом і кров’ю.