Розділ 56

Світ звузився до обривків звуків і глухого гулу, наче в голові хтось поставив промисловий вентилятор і увімкнув на максимум. Кожен голос лунав то надто близько, то провалювався кудись під підлогу. Хтось сміявся - недоречно, нервово, і це сміх мене ріже, як тонкий іржавий дріт. Блимають лампочки гірлянд, шампанське в келихах іскриться, як отруєна вода. І десь у цьому всьому я стою - у сукні, що раптово стала щільною, як панцир, тісною, мов чужа шкіра. Вона і так була величезна, а зараз таке враження важить тонну, давлячи, здавлюючи, знищуючи.

- Як це… знаєш? - слова вилітають, як іскри з-під ніг, безконтрольні. Звідки він може знати? Його ж тут не було. Рамір поїхав у відділок. А викрадення людини, тим паче дитини - це зовсім інше. І правоохоронці тут ні до чого… поки що.

Я бачу, як він ступає ближче. В очах срібний полиск - не метал, а щось інше: напруга, що стискає чоловіка зсередини. Рука тягнеться до мого ліктя - наче торкнутися, наче втримати, наче сказати "стій", коли я вже на краю прірви. Я відсмикуюся швидше, ніж гуркіт крові в скронях зникає.

- Ні, - вириваю, і дотик його подушечок пальців ще живе на шкірі, мов знак. Відступаю на півкроку - рівно настільки, щоб спинити його маневр. - Ти знаєш, де він? Це через тебе викрали мого брата?

Хтось із гостей схлипує скатертиною, витираючи розлите вино. Тінь офіціанта ковзає стіною, як нічний кіт. Уперті очі жінок із сусіднього столика блищать, як леза: вони ніби ковтають кожну нашу репліку, як гарячі пиріжки, боячись обпектися, але не відводячи рук. Натовп живе своїм чорним життям - шурхіт, кроки, зойки й водночас він стає одним величезним вухом.

- Заспокойся, - його голос не зовсім прохання і не зовсім наказ, щось середнє, тверде, як ребро долоні.

- Ні, - відтинаю. - Давидка незрозуміло де, в руках, про які я не знаю нічого. А ти кажеш - заспокойся? Може ще бокал-другий і вип’ємо за наш "міцний союз"?

- Я його знайду, - він не підвищує голосу, але слова ніби вбирають у себе простір, зупиняють дрижання в повітрі.

Стримується? Бо навколо свідки? Чи справді боїться завдати шкоди й мені, й комусь, хто стоїть занадто близько? Я бачу - так, бачу - як у нього ходять скроні, пульсують, як струни. Як він ніби весь перетворився на одну тугу жилу. Як тримає себе у вуздечці.

- Це через тебе? - мій голос ламається на "тебе". - Скажи мені правду. Я довірилась тобі. Я привела брата в цю святу, кляту геометрію нашого весілля. І тепер його нема. Це через тебе?

Він дивиться на мене довго. І замість "так" чи "ні" киває - легесенько, майже непомітно, в інший бік. Я проводжу його поглядом і бачу маму. Її обличчя - виставка масок. Зараз на ньому "щирий жаль": губи зібрані, брови струшені в жалюгідну арку, руки притиснуті до грудей, ніби вона на похороні. Але я знаю цей дрібний, майже непомітний блиск в кутиках очей - там танцює радість. Радість зла, як мед, що зіпсувався. Радість, що шепоче: "Я ж казала. Я попереджала. І знову ти мене не послухала".

- Або через них, - додає Рамір і легким рухом підборіддя відзначає дві постаті біля дверей: директриса садочка - губи тонкою лінією, погляд крижаний - і вихователька, що скулила шию в плечі. Вони, як кошенята, які випадково зайшли у кімнату, де риє кігтями тигр, намагаються злитися зі стіною. І в ту ж мить стають центром уваги - не моєї, його.

— Головне зараз - безпека малого, - каже наречений уже до мене, але так, щоб почули всі. - Якщо для тебе це справді головне - досить кидатися звинуваченнями. Треба діяти, а не триндіти.

Я хитаю головою - один раз, коротко. Можливо, він не помічає. Можливо, я роблю це лише для себе, як знак: "Я тут. Я чую. Я піду за тобою рівно настільки, щоб не втратити себе".

- Всім дякуємо за те, що взяли участь у нашій грандіозній події, - його голос стає залізом. - Всі вільні.

Мовчання падає, як скатертина: нерівно, будь-де, але притлумлює звуки. І раптом - шурхіт невдоволення. Хтось перепитує: "І це все?" Хтось зиркає на бокали, на торт, на недоїдені канапе, з виразом ображеної дитини. Хтось нахабно відкашлюється, ніби цим кашлем може відмотати час назад. У кожного в руках - або келих, або телефон. У кожного в очах міцно збитий коктейль із цікавості та зловтіхиа.

- Я сказав ЗВАЛИЛИ! - Рамір не кричить. Він рубає повітря складаними словами, як сокирою.

Охоронці, що досі стояли, неначе просто великі меблі, оживають. Рухаються синхронно, рішуче. Плечі - щити, лікті - бар’єри. Виштовхують натовп інструкцією з пожежної безпеки: не біжіть, не метушіться, але - геть. 

- Ром, - кличе один зі здорованів, коли той повертається, як ні в чому не бувало - ніби просто сходив по хліб. - Відвези Аніту додому.

- Ні,- слово вискакує автоматично. - Я поїду з тобою.

Усередині мене підіймається хвиля - не сльози, не крик, а чиста, цибулинна образа, що пече ніздрі. Від мене хочуть позбутися. Відкласти мене на полицю, як зайвий, хоч і дорогий декор.

- Послухай, - каже Рамір і цього разу торкається не ліктя, а долонь. М’яко, як ніби рука - це скляний келих, і його бояться розбити. Я готова була вириватися, але цей дотик інакший, і мене, як не дивно, не дратує. - Давай без скандалів. Їдь додому. По можливості - розслабся. Я привезу малого. Все буде гаразд.

Хочу сміятись йому в обличчя і паралельно вити. "Розслабся" - коли дитина зникла. Слова скубуть мою гідність, але не рвуть.

- Але ж…

- Обіцяю, - і він дивиться в очі - не колеться, не тікає. - Все буде гаразд. Ти мені віриш?

Десь далеко, десь у найдальшій кімнаті моєї пам’яті, лунає мамин голос: "Дурепа". Він інколи там живе в шафі, і вилазить саме тоді, коли мені треба зробити щось своє.

І одночасно тихо - обережно, наче боячись затиснути мені зап’ястя говорить внутрішній голос: "Поки що мало приводів вірити. Сліпо - точно не варто".

Два голоси не хочуть ставати однією компанією, але зараз вони чомусь дивно згодні. І все одно я відчуваю, як щось у мені - якогось дивного сміливого метелика - розкриває крила.