Розділ 55

Я стою нерухома. Повітря в грудях застрягло, ніби важкий камінь, що тисне зсередини. Серце глухо б’ється десь у животі, не там, де мало б. Долоні тремтять. Я ще раз оглядаю галявину - дітей, дорослих, аніматорів у костюмах, біло-рожеві повітряні кулі, столи з фруктами й пляшками шампанського і з кожним новим поглядом моє тіло дерев’яніє. Давидки нема. Він щойно був. Щойно стискав мою руку. Щойно дивився на мене своїми круглими очима з докором. А тепер - ніде.

Мене пронизує гострий холод.

— Давидку? — шепочу, і голос ледь не зривається на писк.

Я підходжу до найближчого гуртка дітей, де ще хвилину тому він стояв. Малюки сміються, кричать, бігають навколо аніматора в костюмі черепахи. Але його серед них нема.

- Ви не бачили мого братика? - я нахиляюсь до однієї дівчинки в блакитній сукні, що тримає морозиво. Вона зиркає на мене великими очима й мовчки хитає головою.

Я відчуваю, як у горлі підіймається паніка. Обертаюся - бачу охоронця біля намету з напоями.

- Де дитина? Мій брат, маленький хлопчик! Де він?! - слова сиплються, як уламки скла.

Чоловік дивиться на мене спантеличено, бере рацію, щось бурмоче в неї. Потім розводить руками:

- Я не бачив.

Я кидаюся далі. До іншого охоронця, до аніматора, що крутить повітряних собак із кульок.

- Ви не бачили хлопчика? Маленький, у білій сорочці, темне волосся, Давид його звати!

Усі однаково знизують плечима. Усі — байдужі. Мовляв, діти завжди бігають. Але мій не "завжди". Він ніколи не тікає без попередження. Він тримається за мою руку, бо боїться загубитися.

- Бачиш, - чується позаду знайомий голос. Той, від якого стискаються легені. - Я ж казала.

Мати.

Вона наближається повільно, обережно ступаючи по траві на підборах, наче акторка, що виходить на сцену. Її очі сповнені блиску, губи розтягнуті у тонку посмішку.

- Казала ж тобі: ти бездара. - Вона театрально розводить руками. - Ну ось, довела. Загубила мого хлопчика, мою кровиночку…

Її голос — солодкий, жалісливий, наповнений удаваним розпачем. Я бачу, як вона притискає долоню до грудей, хитає головою, як шепоче комусь із гостей: "Ох, як боляче!". І від цього в мені все стискається. Бо я знаю: вона не думає так, як говорить. Для неї Давид ніколи не був "золотцем". Він - тягар, ще одне нагадування про її власні помилки.

- Бачиш, усі тепер бачать, яка ти нікчема, - продовжує вона, і сльози начебто збираються в куточках її очей, але я знаю, що вони фальшиві. - Загубила дитину! На власному весіллі!

Моє серце скручується, наче його стискає невидима рука. Я намагаюся вдихнути, але повітря ріже легені. Я розумію, що вона говорить не для мене. Вона грає для публіки. Для гостей, що вже давно перетворилися на збуджений натовп. Вони дивляться з насолодою, ніби це кіно. Дехто прикриває роти долонями, інші ховають посмішки. Вони вбирають кожну фразу, кожен жест. Бо саме цього вони й чекали - драми.

— Давидку! — кричу я, обертаючись у всі боки. Голос зривається, стає хриплим. — Давидку, відгукнись!

І раптом поруч з’являється величезна зелена фігура. Черепашка. Він нахиляється до мене, хапає за руку й шепоче крізь проріз рота в костюмі:

- Мікеланджело нема.

Я кліпаю, не розуміючи.

- Що?

- Немає Мікеланджело, - повторює він, і я вже відчуваю, як земля йде з-під ніг.

- Якого Мікеланджело?! - голос мій зривається на крик, бо мозок відмовляється приймати нову інформацію.

І тільки тоді він уточнює:

- Один із нас. Інший аніматор. Той, у костюмі Мікеланджело. Його теж немає.

Усе стає на місце. Улюблений герой Давидка. Єдиний, кого він так чекав сьогодні. І він зник разом із дитиною.

Моє тіло знову паралізує. Я нічого не чую, крім дзвону у вухах.

Навколо тим часом охоронці метушаться: хтось бігає галявиною, хтось кричить у рацію, хтось заглядає за намети. Але я бачу: їхня діяльність не щира. Це страх. Вони панікують не тому, що зник Давид. Вони бояться Раміра. Бо знають: він не пробачить такого.

А гості… Гості лише дивляться. Хтось знімає на телефон. Хтось перешіптується. Ніхто не підходить, ніхто не допомагає. Бо для них це шоу. Вони жадібно вбирають чужу біду, як запах вина чи диму від свічок.

Я раптом усвідомлюю: більше так не можу.

Ноги самі починають рухатися. Я біжу. Не знаю куди. Просто вперед, крізь натовп, крізь зелені кулі, крізь столи з тарілками, які падають і розбиваються об землю. Очі застилають сльози, все розмазується. Я нічого не бачу, нічого не чую, у голові — гармидер. Лише одне слово пульсує в скронях: "Де він?"

І раптом мене хапають. Сильні руки стискають мої плечі, притискають до грудей, не дають вирватися. Я б’юся, намагаюся бігти далі, але тіло моє знерухомлене.

- Пусти! - кричу, але голос мій ламається.

Гарячі пальці торкаються мого обличчя, стирають сльози. Я підіймаю погляд і завмираю. Він. Рамір.

Його очі горять, щелепа напружена. Він ніби весь зроблений із металу - міцний, холодний, невблаганний. Але зараз у його погляді є щось ще - полум’я, що пробивається крізь кригу.

Я відкриваю рот, хочу сказати: "Малий зник. Давид…" Але слова застряють у горлі. Вони не йдуть. Тільки ридання.

І тоді з-за спини доноситься голос одного з охоронців. Грубий, тремтячий:

- Шефе, хлопчика немає. Зник разом з аніматором.

Рамір зводить голову. Його очі стають ще темнішими, ще небезпечнішими. І тоді він вимовляє те, від чого у мене підкошуються ноги.

- Я знаю, де він...