Розділ 54

"Якщо чесно, навіть не пам’ятаю свого весілля. Все пролетіло так швидко, що я навіть не збагнула".

Так говорили жінки, мами моїх подруг, знайомі, у яких вже давно обручка припала подряпинами й втратила свій первісний блиск. Вони усміхалися крізь ностальгію й зітхали: мовляв, день Х - це вихор, де ти не наречена, а швидше акторка у спектаклі, що граєш головну роль без права на перепочинок. Я слухала, кивала, та думала: зі мною так не буде. Я запам’ятаю кожну дрібницю, кожен погляд, кожен подих.

А тепер стою посеред галявини, вся в білій сукні, і світ дійсно мчить повз мене, змітаючи на своєму шляху все: і радість, і плани, і впевненість. Я вже не просто наречена. Я дружина. Офіційно записана в папери, проштампована, скріплена печаткою й підписом. І водночас самотня, бо чоловіка немає поруч. Рамір поїхав. Зник. А з ним і друг нареченого.

Я не забуду ніколи, як це сталося. Перелякане обличчя тієї дівчини, що прийшла з Сахіном, наче вирізане ножем у пам’яті. Її руки тремтіли, вона не знала, куди подітися, і в ту ж секунду навколо з’явилися люди в формі. Вони діяли швидко, холодно, наче репетирували це десятки разів: скрутили Сахіна, притиснули його до землі, а потім, під шепіт гостей і чийсь приглушений жіночий крик, заштовхали в чорну машину. Дверцята клацнули, двигун заревів, і все - немає. Лише важке повітря після грози й десятки ошелешених очей навколо.

- Я скоро повернуся, - кинув Рамір, дивлячись не на мене, а кудись убік, у бік поліційних мигалок. І зник слідом.

Все. Одна фраза. Як куля. Ніби це можна було сказати спокійно, між іншим. А що з весіллям? А що з обітницями? А що з нами? Я навіть не встигла схопити його за руку.

- Аніт, а куди Рафаель поїхав? - тоненький голосок пробивається крізь шум у вухах.

Давидка. Малий. Мій братик. Його долонька знаходить мою - тепла, жива. Я відчуваю, як через його пальчики ніби вливається енергія, така чиста й проста, що я трохи отямлююсь. Наче він мій рятівний шнур, який витягує мене зі стану ступору.

Я дивлюся на нього й згадую: усе це, сьогоднішня вистава з білими скатертинами, музикою й гостями - не для мене. Для нього. Для того, щоб він не відчував себе самотнім, щоб мав родину, яку ми так довго намагалися зліпити з уламків. І тому треба закінчити день так, щоб у його маленькій голові залишилося не страхіття, а хоча б крихти радості.

- Рафаель… - слово зривається з вуст автоматично. І я одразу шкодую. Бо він ніякий не Рафаель. Це вигадка, яку доведеться розколоти й пояснити дитині. Але не зараз. - Він поїхав зі своїм другом трохи пограти.

Очі Давидка округлюються, губи ображено тремтять:
- А я? Чого він мене з собою не взяв?

Мене прошиває провина. Це жахлива тактика. Я мала вигадати щось інше, та слова вже злетіли. Я намагаюся підкоригувати:

- Там дорослі ігри, - вимовляю й сама внутрішньо здригаюсь. Бо знаю: ті ігри - це не просто дорослі, вони небезпечні, смертельні, вони ламають життя, калічать долі. - А ти поки пограй з іншими дітками, добре?

І тут, ніби відчувши, що треба рятувати ситуацію, аніматори включаються. Вони, як справжні клоуни на полі бою, починають стрибати, махати руками, вигукувати якісь дурнуваті фрази. Черепашка в зеленому костюмі махає Давидкові лапою, запрошуючи: "Ходімо, малий, то все дурня, нумо веселитися". Я бачу, як дитячі обличчя засвічуються, як вони кидаються бігати галявиною.

Батьки, ще секунду тому ошелешені, починають шепотітися. Тиша тане, перетворюється на дзижчання. Усі перемикають увагу: одні удають, що нічого не сталося, інші пожирають мене поглядами, повними цікавості й зловтіхи. Бо, чесно кажучи, це ж єдина причина, чому вони взагалі прийшли. Побачити скандал. Весілля без драми - то ж не весілля. І тепер вони мають, що обговорювати роками.

Я намагаюся стояти рівно, з посмішкою, але відчуваю: кожен їхній погляд, кожен шепіт лягає мені на плечі, наче каміння. Вони вимагають від мене пояснень. Вони хочуть шоу далі. І саме тоді я чую холодне:
- І?

Це "і" входить у спину, як ніж. Воно тихе, але таке виразне, що від нього стискаються легені. Я озираюся й бачу її.

Її посмішка знайома до болю. Вона не сміється голосно, ні. Але ця посмішка завжди вміла нищити мене. Вона робить так, що я відчуваю себе маленькою, беззахисною й брудною.

- Це теж нормально, так? - вона зводить брови, нахиляючи голову. - Оце твоє майбутнє? Чоловік із криміналу, друзів якого кладуть пикою в землю прямо на його весіллі? Про це ти мріяла все життя?

Кожне її слово просочене радістю. Вона не співчуває, вона смакує. Смакує мою поразку.

Я мовчу. Бо що я можу відповісти? Вона має рацію. Як не крути. І це найболючіше.

Мати не зупиняється:
- Хотіла Давида захистити? Як? Відправившись за своїм мужиньком у тюрягу? А дитину б забрали в притулок. Оце захист, еге ж?

- Ні! Ніколи! - голос виривається з мене рвучко, майже криком. Це неправда. Не було б такого. Я б не допустила. Я завжди захищала його, я завжди буду поруч!

І погляд мій сам шукає Давида. Я мушу переконатися, що він у безпеці. Що він усміхається, що все гаразд.

Та серце провалюється вниз, коли я не бачу його. Ні серед дітей, ні з аніматорами-черепахами, ні серед дорослих. Порожнеча. Ніби його і не було сьогодні тут, серед нас. Ніби малий не тримав мене за руку пару хвилин тому. Не говорив зі мною.

- А де він? - виривається в мене, і голос мій тремтить.

Мати прослідковує за моїм поглядом. Я бачу, як її посмішка зникає, як у її очах з’являється те саме розуміння, що й у мене. Вона теж зблідла. Бо все просто: серце моє впало вниз і зачепившись там за одну зі спідниць, повісилося...