Розділ 53

Вона прийшла. Не змогла не прийти. Я, мабуть, знала це ще вчора, ще в той момент, коли надягала сукню й дивилася на себе в дзеркало. Бо як би вона не тікала від мене все життя і як би я не намагалася тікати від неї - у найбільш визначальні миті наші дороги завжди змикалися. Мати, як тінь, що не визнає чужого світла, але невпинно простягається за мною, аби нагадати: "ти ніколи від мене не втечеш".

Та все ж вона з’явилася не як мати. І навіть не як жінка. Вона увійшла мов постать із чужого світу. Чорні штани, чорна блузка - ніч, що прорізала білий простір весільної зали, де все сяяло, переливалося, розквітало. Її чорний макіяж робив обличчя старішим, грубішим, неначе кожна зморшка раптом вирізалася глибше. Любителька яскравого, відвертого, провокативного вбрання, сьогодні вона виглядала так, ніби навмисно захотіла перетворити себе на карикатуру, на зло, яке прийшло в образі людини. Виглядала років на двадцять старше, ніж є. А вираз її обличчя додавав ще десяток зверху, перетворюючи на злобну бабку, від якої тхнуло гнилою ненавистю.

"Та чо ти соромишся, визнай, - прокинулася в мені внутрішня іронічна Аніта, яка рятувала мене в найважчі хвилини, - вона ж відьма. Прийшла по залишки твого оптимізму. Сама нічого не створює, зате вип’є тебе до дна й піде далі, шукати нову жертву"

Я всміхнулася криво. Бо так воно насправді й було.

- Щиро радий, що завітали на наше свято, - голос мого нареченого прозвучав рівно, навіть з легкою усмішкою.

І саме в цій спокійності було найбільше приниження для моєї матері. Вона любила владу, любила, коли людина починає метушитися, виправдовуватися, а тут натрапила на стіну. На Раміра.

Вона кинула на нього погляд - швидкий, оцінювальний, холодний. Ігнор. Для неї він не існував. У її світі існувала тільки вона і я - дочка, яку можна ліпити, гнути, ламати, смикати за нитки, наче маріонетку. І ось тепер біля мене стояв хтось, хто перерізав ті нитки.

- Аніто, мені потрібно з тобою поговорити, - її голос пролунав як наказ, а не прохання.

Вона ніби говорила у порожнечу, спеціально обходячи Раміра. Він же не фактор, не людина, не право. Він помилка у системі, яку вона десятиліттями вибудовувала.

І саме тоді він відповів.

- Моя наречена сама вирішить, що їй, з ким та коли робити.

Я ледь не засміялася від нервів. "Let’s get ready to rumble!" - отак би й вигукнути. Бо зараз почнеться справжній бій. Бій, де не буде кулаків, але удари завдадуть сильніше, ніж будь-які синці.

Мої ноги слабшали. Якби не його рука, що тримала мене за талію, я б упала прямо там, на місці, на свою тисячу й одну спідницю, яка важила більше, ніж я сама.

- Ви - ніхто, - сказала мати, і в її голосі було стільки жовчі, що гості здригнулися, - а я - її матір.

Це був виклик. Але я помітила те, що, може, інші й пропустили: вона зробила крок назад. Ледь відчутний. Десяток сантиметрів. Та все ж - назад. Наче щось у її нутрі вперше за багато років зіткнулося з більшим за себе.

- Вже - хто, - промовив Рамір, і навіть не підвищив голос. Йому було байдуже, хто стоїть перед ним: моя мати чи президент найвеличнішої країни світу. - І якби ви були справді матір’ю моєї нареченої, і потягнули себе до РАЦСу, то дізналися б, що відсьогодні я її чоловік.

Я бачила, як нервово сіпнулися кутики губ матері. Вона звикла, що люди ламаються після її перших слів. А тут він навіть не кліпнув.

- Аніто, - кинула вона моє ім’я так, ніби хапалася за останню зброю. Її голос уже зрадницьки тремтів. Виявляється, на зло завжди знайдеться ще більше зло. І моя мати, яка звикла бути найбільшою хижачкою у нашій родині, раптом відчула, що зустрілася з рівним. А може, й сильнішим.

Її очі забігали. Вона не знала, що робити. І вперше за довгий час - відступила.

- Пішли, - сказав наречений і стиснув мою руку, готуючись відвести мене від цієї чорної постаті.

- Зачекай, - і яка ж спокуса піти, залишити цю жінку в чорному з чорним серцем всередині позаду, - залиш нас на пару хвилин.

- Впораєшся?

Не відповідаю. Слова зараз зайві. Все написано у моєму погляді. Важко, але це необхідно зробити.

- Що ти хотіла? - Тож варто Раміру мене покинути, відійти на кілька метрів, як тут же різко кручуся, наскільки це реально в цій сукні-хмарині та запитую в лоб. Як мати демонструє своїм одягом ставлення до мого свята, так і я цим питанням до її участі в ньому.

Вона завмерла. Очікувала, що я знову стану слухняною дівчинкою? Що знову опущу очі? Дарма.

- Я? - Не говорить, випльовує, але стовбичить на місці, не стартує з погрозами, як би це зробила раніше. - Це ти що твориш? Що це взагалі таке?

- Моє весілля, - відповідаю. І сама дивуюся, як це слово звучить із моїх вуст. Наче не я його вимовила. Наче хтось інший.

- Ти себе чуєш? Яке весілля? - Шипить, як змія, яка попереджає про свою присутність, та водночас боїться, щоб її випадково не закололи вилами. - З ким? Хто цей чоловік? Що ти робиш з Давидкою? Ти про брата подумала?

- Якраз таки про нього я в першу чергу подумала, - не ти, хоч ти і його матір. Та, хто мала захищати. Оберігати. Не ти, доросла жінка, а я всім цим займаюся. Дівчина, якій недавно тільки стукнуло вісімнадцять. - І якщо ти не помітила, то Давидка щасливий. І зауваж - він бачив тебе, сто відсотково бачив, і чомусь не підійшов. Не привітався. Не сказав "привіт, мамо". Не обійняв. Як думаєш, чому? Може, через надлишок любові, яку ти йому подарувала? Чи через той весь час, що ти кидала до його ніг, не думаючи про своє особисте? 

- Невдячний непотріб!

Якби плюнула - не було б так образливо. А так ці слова харкотинням розмазуються по моєму обличчю, кислотою своєю роз'їдаючи мою шкіру. Впиваючись в мої пори й заражаючи цією отрутою.

- Може, - і я стою, вкотре за своє життя нею обпльована, присоромлена, пригнічена, - та головне що подалі від тебе.

Та цього разу я не зламана, як сотні разів до цього. Цього разу мені є за кого триматися, щоб не впасти в безодню. І я зараз направляюся до нього, досі не вірячи, що цей чоловік став моїм порятунком. На цю хвилину, на цю секунду. Бо буквально через п'ятнадцять хвилин... Світ цього чоловіка настільки плинний, що тільки підставляй щоки під чергові удари долі...