Розділ 52

Я дивилася і не могла повірити власним очам. Діти. Знайомі діти. Ті самі, яких я щодня бачила біля садочка Давидки. Їхні голоси, тонкі, дзвінкі, сміхотливі, різали мені вуха, розривали голову навпіл. Що вони роблять тут? Чому бігають довкола, махають руками, сміються, ніби все це свято? Я ловила кожне обличчя, і серце зупинялося щоразу.

Ось Марко з білими кросівками, якими він пишався тиждень тому. Ось ті двійнята, які завжди змагалися, хто перший добіжить до пісочниці. І навіть їхні батьки тут. Убрані, усміхнені, наче й справді на весіллі, на щасливому святі. 

Я не розуміла, як вони сюди потрапили. Хто їх кликав? Гаразд, стосовно цього питання в мене була відповідь. І досить конкретна. І досить конкретно наразі тримала мене за руку. Тоді інше назрівало - невже вони прийшли добровільно?

У грудях усе похололо. Це був абсурд, кошмар, якого не мало бути. Мене затіпало від думки: мій світ, навіть та маленька безпечна частинка його — садочок, де сміявся Давидко, теж затягнута сюди, у цей театр. 

Я відчула, як губи самі шепочуть:

- Чому вони тут?

Рамір стояв поряд, спокійний, розслаблений, немов режисер, що милується власною постановкою. 

Я глянула на нього й зібрала в собі сили, щоб вирвати питання:

- Як ти… як ти всіх сюди покликав?

Чоловік озирнувся на мене, і на його обличчі з’явилася посмішка - ледь-ледь, кутиком губ. Від неї мені стало ще холодніше.

- Люди ніколи не проти поїсти на дурняк, - вимовив він спокійно, ніби пояснював щось елементарне, очевидне. — А якщо ще й розігруються цікаві подарунки, то вони прийдуть самі.

Мене вдарило, мов обухом. Їжа. Подарунки. Так просто? Так примітивно? І водночас так дієво.

Я захиталася й ледве не втратила рівновагу. Невже всі ці люди справді продали свою присутність за тарілку їжі та обіцянку подарунка? Невже це працює? У двадцять першому столітті й так... просто?

- Навіщо… навіщо тобі все це? - слова вирвалися з мене самі, сипнулися, наче пісок із пробитого мішка. Голос був хрипкий, зламаний. Я не впізнавала себе.

Він не одразу відповів. Його очі спинилися десь попереду, і пальці, які тримали мою долоню, стиснулися сильніше, змусили мене теж подивитися.

- Для нього, - сказав він, ледве кивнувши головою.

Я подивилася туди й побачила Давидку.

Мій братик сяяв. Його сміх був такий щирий, такий легкий, що я відчула, як у мене всередині щось ламається. Малий бігав між дітками, кричав про черепашок-ніндзя, обіймав своїх подруг, показував комусь нову наклейку. Його очі світилися щастям. Він був у своєму світі, у своїй дитячій пригоді, і ніщо не могло його затьмарити.

Я відчула, як горло стискає. Для нього? Для Давидки?

Але що саме - "для нього"? Оця облудна казка, ці декорації, ці люди, які прийшли "на дурняк"? Чому Рамір витратив стільки сил, щоб створити ілюзію, ніби все чудово, якщо насправді - ні?

Я не встигла зануритися в ці думки, бо він рвучко, але тихо повів мене вперед. Його слова впали, як камінь у воду:

- Ходімо. Тобі треба з кимось побачитися.

Я завмерла всередині, хоч і на автоматі перебирала ногами, намагаючись не спіткнутися та не забруднити сукню.

З ким? Кого він має на увазі?

У серце врізалася перша здогадка: мама. Звісно, мама. Кого ж іще він міг сюди притягти? Перед очима спалахнула картинка: вона у святковій сукні, з нафарбованими губами, усміхнена й спокійна. І я поряд. Приречена.

Серце билося так, що я мало не задихалася.

Але коли ми підійшли ближче, я побачила інше. Не маму. Дві інші постаті. Директриса садка. І вихователька Давидки. Варвара Йосипівна. Марія Сергіївна.

Я відчула, як земля пішла з-під ніг.

Вони стояли вбрані, як на свято, при параді, з вимушеними усмішками. Але в їхніх очах — страх, розгубленість. Вони виглядали так, ніби їх сюди витягли силоміць, а тепер змусили грати роль у чужому спектаклі. Та ще і ролі, які цим жінкам явно не подобалися.

Весь кисень покинув тіло. Я не могла вдихнути. Мій світ знову тріснув. Чому вони тут? Навіщо?

Рамір зупинився поряд із ними, глянув прямо в обличчя й спокійно запитав:

- Доброго дня, шановні леді, як вам свято? Все подобається?

Вони кивнули. Після витягнули з себе навіть таке героїчне "так", котре на їхніх вустах виглядало ще меншим, ніж насправді. І це "так" було порожнє, як відлуння в підвалі. Не було там радості. Не було схвалення. Лише вимушена репліка.

Я дивилася й відчувала, як мене затоплює жах. Весь цей абсурд ставав дедалі моторошнішим.

Рамір посміхнувся. Посміхнувся так задоволено, ніби почув саме те, що хотів.

- Насолоджуйтеся, - сказав він. — Для нас із нареченою головне, щоб усі були щасливі.

Мене пересмикнуло від його інтонації. А тоді він нахилився до мене. Його рука міцніше стиснула мою, і він вимовив тихо, але так, щоб усі почули:

- Ходімо, кохана. Всі вже нас зачекалися.