Розділ 51

Поцілунок залишив у мені слід, наче вогненний шрам. Він не зник, не стишився, не згас - лишився вмонтований під шкіру, у нерви, у якусь приховану порожнину між серцем і горлом, де зручно жити болю. Усе, що відбувалося далі, ніби стерлося з пам’яті: розмови фотографки - її голос дзвенів як тоненька ложечка по склянці. Ще кілька клацань камери, що різали простір короткими спалахами. Якісь фрази Рафаеля - уривчасті, ніби їх хтось пропускав крізь фільтр, де прибрали зміст і лишили тільки інтонації. Сміх Давидки, чистий, як струмок навесні, і такий щирий, що з нього боляче. Я навіть не розрізняла, де закінчується одне й починається інше: вони накладалися, як прозорі плівки, і кожна мала свій малюнок, але всі разом творили каламутну хвилю, яка накривала мене з головою та ніяк не хотіла відпускати.

Я майже не пам’ятаю, як ми сідали в автомобіль. Пам’ятаю тільки відчуття - гарячі пальці на моїй талії, важкі, мов кайдани, і водночас обпікаючі, як розпечене кільце. Його подих біля вуха - гарячий, надто близький, і в ньому щось гірке, неначе кавова гуща. Сміх братика, що вибухав із заднього сидіння, коли він сипав своїми нескінченними історіями про черепашок-ніндзя, про нову наклейку, про те, як учора впав, але не заплакав, бо "воїни не плачуть". Я сиділа, ніби скута, ремінь врізався в ключицю, і час плив, як у тумані: обтікав мене, не торкаючись, але й не відпускаючи.

Я не чула, що казала сама. Чи говорила взагалі? Можливо, якісь слова зривалися з губ автоматично, але вони не мали жодного сенсу. Голос Рафаеля звучав десь здалеку, крізь товсту стіну, приглушений, ніби у воді. І все ж одне врізалося в пам’ять так, що навіть тепер я чую його відлуння: справжнє ім’я.

Рамір.

Не Рафаель. Не маска, не відполірований образ для чужих очей. А саме Рамір. У документах, у сухих словах працівниці РАЦСу воно прозвучало чітко, дзвінко, ніби удар дзвону в порожній церкві, де кожне відлуння множить тебе на безліч. І це закарбувалося. Я ловила себе на думці, така наївна, така ламка, що аж соромно: "Якщо я знаю його справжнє ім’я, то, може, вже не так страшно? Може, тепер він… реальніший? Людський? Може, ця реальність має межі, а значить існують двері?"

Дурниці. Це був самообман. Дуже дешевий і наївний. Але я трималася за нього, як потопаюча за трісочку. Бо інакше… інакше страшно до крику.

Другим спогадом стало обличчя Давидка. Усміхнене, щасливе, залите сонцем, що пробивалося крізь вікно машини. Йому здавалося, що це все гра, чарівна пригода, де є тато-герой і старша сестра-наречена. Він сипав своїми "чому?" і "а знаєш?", а Рамір сміявся у відповідь, розпитував про улюблених черепашок-ніндзя, підтакував, додавав свої вигадані історії. І мій брат світився, мов ліхтарик.

Я дивилася на нього і розуміла: якщо він щасливий, значить, не все так погано. Принаймні зараз. Хоч це і самообман, хоч це і крихке скло, яке от-от трісне, але хай буде так. Я жила цим усміхненим обличчям. Жила його щирим сміхом, який відбивався в мені теплом, навіть коли всередині стискалося від холоду.

З дурману мене вирвав тільки голос Раміра:

- Приїхали.

Я здригнулася, наче прокинулася зі сну.

"Офіційна частина позаду, тепер веселощі"- додав він.

Веселощі? Для мене це звучало, як вирок. Мені здавалося, що я йду не на свято, а в прірву.

Він вийшов з авто легко, разом із Давидком, який ледве не вискочив назустріч сонцю. А я... я ледве виповзла. Його рука, простягнута до мене, торкнулася моєї долоні, і від цього дотику шкіра наче обпеклася. Я б воліла стояти на колінах на битому склі, ніж відчути ту палаючу силу, яка тягнула мене з машини.

І тільки коли я випросталась - подих перехопило.

Переді мною розкинулася зелена-зелена поляна, що спускалася до річки. Вода сяяла від сонця, розсипаючи мільйони іскор, а легкий вітерець грав із високою травою, мов із морем. На тлі цієї дикої краси хтось створив іншу - холодну, правильну, вилизану.

Білосніжні стільчики, розставлені рівними рядами, сяяли мов зуби в усмішці. Перед ними вівтар, арка, оплетена білими й рожевими квітами. Пелюстки розліталися під ногами запізнілих гостей, які вже займали свої місця. Усе виглядало так, ніби ми потрапили у весільний журнал. Казка. Мрія. Свято.

А я досі не могла зрозуміти, що тут роблю...

Та найбільше вразило інше. Люди. Їх було багато. Занадто багато. Деякі незнайомі, у святкових убраннях, із легкими усмішками, якими люди посміхаються там, де "треба"; інші - знайомі, впізнавані, зі своїми жестами, що я бачила сотні разів: рух, яким мама з групи поправляє пасмо волосся доньці; як батько з нашого під’їзду поправляє метелика на шиї, намагаючись приховати, що нервує. Я вловила знайомі обличчя, і серце втрапило в груди так різко, ніби хтось штовхнув його кулаком зсередини.

- Катя! Аня! - вигукнув Давидко й помчав уперед, розмахуючи руками.

Я відчула, як серце різко вдарило десь у горлі. Малі з садочка? Тут?

- Донателло! - ще за мить весело закричав братик, коли назустріч вибіг аніматор у костюмі черепашки-ніндзя.

Діти сміялися: хтось із них плескав у долоні, хтось підстрибував, обіймав Давидка, кричав йому щось веселе, зовсім не важливе за змістом і тому нестерпно важливе за фактом. Вони були зі своїми батьками - знайомі обличчя, мами й тати, яких я не раз бачила на вході в садок. І тепер вони сиділи тут, усміхнені, святкові, ніби все це звичайне весілля, на яке їх запросили. У їхніх поглядах не було страху. Там було щось інше - цікавість, легкий трепет "подивитися, як це в інших", фотокарткова готовність сказати "ми там були".

У мене похололо всередині. Звідки вони тут? Хто їх покликав? Ясно ж, що не я. То Рамір? Він? Для чого? Навіщо втягувати в це дітей, моїх знайомих, мій світ, який хоч у садочку здавався безпечним?

Я стояла, мов укопана, й не знала - то сонце так пече, чи то у мене справді зникло повітря...

- Гарно, правда? - пролунав поряд його голос.

Я не озирнулася. Знала: він - близько. Відчувала його так, як відчувають грозу, коли ще світить сонце, але волосся на руках стає дибки.