Розділ 50

Ліс зустрів нас прохолодою й зеленим пологом, крізь який пробивалося сонце, сиплючи золоті пелюстки світла на землю. У повітрі пахло вологою корою, мокрим мохом і чимось таким чистим, що аж кортіло вдихати на повні груди. Але я не могла. Легені стискало від присутності чоловіка поруч. Кожен його крок луною віддавався у мені, наче природа слухала лише його, а не нас усіх.

Фотографка - молода жінка з веселими очима й легким сміхом - бігала довкола, шукаючи кращий ракурс, поправляла світло, махала руками. Вона була настільки щирою, що навіть на мить хотілося забутися й видати все за звичайне весілля. Ліс, квіти, річка попереду. Що може бути більш природним для нареченої? Але всередині я знала: це лише ширма. А за нею невідомість...

- Станьте ближче, - попросила вона. - Ви ж сім’я!

Слово сім’я пробило мене, як цвях у груди. Я завмерла, а Рафаель лише посміхнувся. Тонко, майже невидимо, та я відчула той вираз у кістках. Йому не треба було грати - він і так знав, що все під контролем.

Я стояла в його обіймах, ніби в зашморгу. Навіть коли він легенько торкався моєї талії, відчувалося, що він тримає мене міцніше, ніж видно ззовні. Його пальці здавалися холодними кліщами, які фіксують мене на місці. А потім сталося те, чого я не могла навіть уявити.

- Татку, візьміть сина на руки та обійміть дружину, - сказала фотографка з тією ж безтурботною усмішкою.

Я отетеріла. Сина? Я мало не випалила: "Він йому не син!" Вже підняла погляд, відкрила рота, але Рафаель випередив мене. Його рух був блискавичним. Він схопив Давидку, підняв угору й засміявся тим теплим, чоловічим сміхом, який бив у саме серце дитини.

Братик розсипався в дзвінкий сміх і пригорнувся до нього, а я відчула, як земля під ногами пішла кудись у глибину. Усе довкола ніби зсунулося: дерева стали чужими, сонце - занадто яскравим, а ця сцена - театром, у якому мене силоміць змусили грати роль.

- Тримайся міцніше, чемпіоне, - прошепотів Рафаель і притиснув малого до грудей, а іншою рукою обвив мене.

Я відчула, як нас стискає разом, як один кадр. Як чужа жінка за об’єктивом увічнює брехню, яка тепер назавжди лишиться на світлинах: він, я і Давидка - як ніби сім’я.

Моє серце билося так голосно, що я майже не чула клацання камери. Чому він не виправив її? Чому дозволив це? Чому дозволив переписати нашу реальність, зробити з мого брата - його сина? Чому? І цих чому з кожною хвилиною ставало все більше...

Мене трусило. Я боялася, що зараз зірвуся, вчеплюся в нього, закричу, розірву цю картинку на шматки. Але Давидка сміявся. Він світився від радості. І цей сміх тримав мене за горло. Не дозволяв зробити те, що так кортіло...

- Гарно, дуже гарно! - захоплювалася фотографка, раз по раз сиплючи компліментами.

Я ледве стояла.

Далі все закрутилося ще дивніше. На березі річки, де хвилі лагідно хлюпали об каміння, фотографка розставила нас, мов фігурки: спершу я одна, потім разом із Давидкою, потім усі утрьох. І раптом Рафаель нахилився до малого:

- Чемпіоне, хочеш допомогти?

- Як? - Братик тут же приймав правила гри. Нової гри, над якою він навіть не задумувався, бо рахував, що його новий, старший товариш поганого не запропонує.

- А знайди-но з помічником цієї тітки, - вказав на хлопця років вісімнадцяти, який був на підіграванні у фотографки. Чи то водій, чи то фізична сила, щоб перенести світло та інші важкі речі, - гарні камінчики для нашої фотосесії. Гаразд?

- Добре! - вигукнув Давидка, і очі його заблищали. 

Малий навіть не глянув на мене - лише кинувся за тим хлопцем, котрий без зайвих запитань покликав братика за собою на пошуки місцевих "скарбів".

Я завмерла, проводячи їх поглядом.

- Камінчики? - видавила я. - Навіщо вони нам?

Рафаель навіть не моргнув.

- Бо час перейти до дорослої фотосесії, - його голос став нижчим, густим.

І перш ніж я зрозуміла, він уже був поруч. Його руки схопили мене - сильно, владно, так, що я відчула себе в капкані. Чоловік притягнув мене до себе, і я ледь не впала на груди, такі тверді й гарячі.

- Рафаель... - я прошепотіла, та його ім'я захлинулося в повітрі.

Він поцілував мене. Різко, жорстко, так, що я втратила подих. Це був напад, вторгнення, виклик.

Я відштовхнулася. Тіло пручалося. Але його губи не відступили. Вони тиснули, завойовували, вимагали. Його пальці втиснулися мені в спину, таким чином, що я відчула, як тонка тканина сукні рветься.

"Ні! Це не повинно відбуватися! Це неправильно!" - кричав мій мозок. Але тіло... тіло зрадницьки зупинилося. Спершу в заціпенінні, потім у дивному, забороненому трепеті.

Я відчула його подих, гарячий, важкий, мов полум’я, що обпікає щоки. Відчула, як серце вискакує з грудей. Його смак — гіркуватий, терпкий, чоловічий. І в цій гіркості було щось, що розривало мене навпіл.

Чому я не відвертаюсь? Чому не кричу? Чому дозволяю? І знову сотні "чому", тепер вже поставлені собі, і на які я, напевно, теж не отримаю відповіді...

Вона була одна. Єдина. І ця відповідь була страшною. Бо десь у глибині, під шарами ненависті й страху, щось відгукнулося. Я відчула, як кров приливає до щік, як ноги тремтять, а в животі розливається тепло.

Чоловік відхилився лише на мить, щоб подивитися мені в очі. Його погляд палив.

- Подобається? - прошепотів він.

Я не знала, що відповісти. В горлі стояв клубок. Я мовчала, бо будь-яке слово було б зрадою. І тоді чоловік знову накрив мої губи.

Я розчинилася. Наче хтось вимкнув у мені сигнал тривоги. Усі заборони, усі страхи зникли у тому поцілунку. Я ловила його подих, його силу, і раптом зрозуміла, що насолоджуюся.

Моє тіло горіло. Я відчула, як зраджую самій собі: ще мить тому я хотіла втекти, а тепер... тепер я не хотіла, щоб він відпускав.

Моє серце кричало: зупинись! А тіло шепотіло: ще...