Розділ 49

Я відчуваю, як його погляд ковзає по мені, ще перш ніж він заговорює. Він бачить усе: кожен рух пальців, навіть ледь помітний здриг плеча, як я намагаюся зробити глибокий вдих і начебто заспокоїтись. Але спокій це ілюзія.

- Гей, ти якась напружена, ти чого?

Слова звучать буденно, майже лагідно, та я відчуваю у них не турботу, а контроль. У мене завжди так із ним: кожна інтонація, то нитка, яка тягне мене ближче в його павутину.

Я мимоволі стискаю зуби, і в голові роїться цілий рій відповідей. Чого я напружена? Та з чого б це? Адже все прекрасно. Я виходжу заміж за чоловіка, справжнього героя моїх найстрашніших кошмарів. Людину, чиє ім’я я ледве вимовляю вголос, бо воно віддається холодом у грудях. Чоловіка, який, ймовірно, по вуха загруз у темних справах. Моє весілля - це жарт, пародія, театр абсурду. У кожної жінки цей день має залишитися у пам’яті як спалах щастя, а для мене він страждання, яке я згадуватиму з тремтінням, як нічний жах, що не відпускає роками.

І навіть зараз, коли Рафаель ледь торкається мене, не ніжно, не випадково, а навмисне, демонструючи свою силу власності, моє серце виривається вгору, аж до горла. Не від кохання. Від страху.

Я збираю залишки сміливості, ковтаю клубок у горлі.

- Трішки хвилююся, - зізнаюся чесно, бо брехати йому марно. Він має цей дивний дар - сканувати мене поглядом, мовби вбудований детектор брехні. Достатньо кілька секунд, і він бачить те, що я так ретельно ховаю.

- Я завжди поряд, - відповідає, і в цій простій фразі для мене найбільша біда.

Бо саме його "поряд" я боюся. Його присутність не дарує спокою. Вона стискає легені, змушує рухатися обережно, як тварину в клітці, яка знає: будь-який необережний крок і власник нагадає, хто тут головний.

Я навіть не дихаю, коли його рука накриває мою. Він водить великим пальцем по шкірі моєї долоні, наче випадково, але кожен цей дотик розсипає по тілу тисячі уколів. Ніби гострі голки, що пускають крихітні краплі крові, і в цих краплинах моє приниження.

- Зараз поснідаємо, - його голос твердий, розмірений, наче розклад дня вже викарбуваний у камені. - Після фотосесія. А потім розпис.

- Фотосесія? - виривається в мене. Я справді не очікувала цього слова з його вуст. Воно звучить так недоречно, так неприродно. Я завжди була певна, що він належить до тих, хто ненавидить фотоапарати. Що Рафаель з тих, хто ладен зламати камеру й руки тому, хто насмілиться спрямувати об’єктив на нього. Його світ не для спогадів, не для альбомів. Його світ - у тіні.

- Ну а як інакше? - дивується, наче я сказала найбільшу дурницю. - Має ж у нас бути згадка про цей особливий день.

Я втуплююся йому в очі, намагаючись вловити там хоча б тінь насмішки. Мені навіть ввижається, що ось-ось він розтягне губи у посмішці, засміється, кине у мене холодне: "Ти що, повірила?" Але цього не стається.

- Якщо ти проти, можемо скасувати, - додає він, так спокійно, що це ще гірше.

- Ні, ні... хай буде, - поспіхом відповідаю, і перед очима вже виринають майбутні світлини. Мій перекошений вираз обличчя, мій вимушений усміх, "радість", яку я ніколи не відчувала. Та байдуже. Якщо ці кадри плата за безпеку Давидки, я готова. Готова віддати все.

Нарешті він відпускає мою руку. Я відчуваю це як холодний душ: спершу різкий удар холоду, а потім полегшення. Наче з мене зняли важкий камінь.

- І ще одне, - його голос знову ріже повітря. - Чемпіон, ти там як? Почистив зуби?

Я завмираю. А за мить тупіт маленьких ніжок по паркету. У дверному отворі з’являється Давидка.

- Так, - гордо відповідає братик, і його очі блищать.

Я знаю, що після вчорашнього він чекає чогось нового. Якоїсь казки. Атракціонів, цирку, походу в кіно. Одним жестом Рафаель зумів завоювати його довіру, і це бісить мене до сказу. Так просто? Вчора ще чужий, небезпечний, а сьогодні вже герой?

І водночас у грудях стискає: якщо мій брат так щиро посміхається йому... може, він справді бачить у Рафаелі щось інше? Може, діти завжди відчувають правду?

- У твоєї сестри сьогодні особливий день, знаєш? - нахиляється чоловік до малого, ніби хоче повідати якийсь дуже секретний секрет.

- Так, - і братик переводить на мене погляд сповнений суцільного щастя. Для нього цей дім не пастка, а комфорт. Рафаель не якийсь незрозумілий мужик з незрозумілими намірами, а гарний друг. І все навколо грає яскравими кольорами, а не перекочується між сірим та чорним. - Весілля.

- Саме так, - киває Рафаель і прямує до шафи.

Відчиняє дверцята, витягує чохол на вішалці. І коли він тягне блискавку, цей звук ріже мені нерви, мов лобзик по металу.

- Подобається? - чоловік відкидає чохол на диван, а перед нами з’являється білосніжна сорочка, сині штани й піджачок. Маленький костюм, витончений, ніби з обкладинки журналу. - Що скажеш? 

- У мене буде такий самий, як у тебе?

- Угу. Тільки в мене - з краваткою, а в тебе - з метеликом, — Рафаель дістає маленьку чорну краватку-метелика й підіймає перед малим.

- І ми будемо як черепашки? - шепоче Давидка, складаючи ручки, наче в молитві.

- Такі ж круті й непереможні? - серйозно уточнює Рафаель.

- Так!

Я спостерігаю за ними, і страх стискає мене ще сильніше. Вони знайомі лише кілька днів, а вже між ними - нитка, міцна, як десятиліття дружби. Я можу пручатися, можу відштовхувати, можу кричати в собі: це неправда, це ілюзія! Але Давидка все більше й більше тягнеться до нього. Він розчиняється у Рафаелі. А мій брат - це все моє життя. І від цього мене паралізує справжній жах. Бо як після рубати ці взаємовідносини? Як робити боляче малому, пояснюючи, що ці всі веселощі - погано, а його друг - ворог?