Розділ 48

"За кого ти виходиш заміж?"

В цьому короткому реченні було стільки прихованого гніву, що я, мабуть, цілу хвилину лічила б знаки питання, якби вони всі справді стояли на екрані. Їх не вистачило місця, але я відчувала - там, за межами чорно-білих букв, мама сипала б ними, як картами з рукава шулера. Її "коники". Її улюблена манера доводити до абсурду будь-яке запитання, якщо їй щось не подобалося.

А й справді - за кого? Хто ця людина? Чоловік, з яким мене завтра чекає весілля. Людина, справжнього імені якої я не знаю. Лише псевдонім - "Рафаель". Звучить красиво, майже романтично. Але за цією красою - туман і темрява, у яких я блукаю на дотик. І головне - його найкращий друг. Мірас Сахін.

Я колись чула це ім’я. Не раз. У темних балачках, краєм вуха, у тих самих розмовах, які намагаєшся не слухати, щоб не забруднитися. Людина з тіней, де кожен рух смердить небезпекою. Здавалося, це не мій світ, і я наївно вірила, що зможу триматися від нього якомога далі. Жила у світлій частині людства, намагалася захистити Давидку від усього бруду. Щоб його дитинство хоч трохи нагадувало щастя, а не гірку пілюлю під назвою "життя".

А тепер що? Тепер я за крок від того, щоб стати нареченою. Чужою жінкою у чужій грі, де ніхто не питає моєї згоди. Без права вибору. І завтра, поруч із мною, буде присутній сам "темний лорд". Не на екрані новин, не у чутках - у реальності. І я побачу його очі. Такий собі новий рік у паралельному всесвіті. Там, де замість подарунків і радості чекає покарання й відчуття, що під ногами провалля.

Телефон вібрує знову.

"Аніт, прошу, давай адекватно поговоримо. Всього пару хвилин. Будь ласка."

Я дивлюся на цей екран крізь сльози, які котяться градом. Вони лягають на скло, розпливають букви, збільшують їх, ніби мама кричить на мене з іншого кінця.

"Всього дві хвилини. Не більше."

Мама. Та сама людина, яка ніколи не дала нам з братом того дитинства, про яке мріють усі діти. У нашому домі не було ані запаху свіжих булочок уранці, ані спільних вечорів із книжкою чи мультфільмом. У нас був щоденний крик, холодна тиша і її роздратування, що ми з Давидком узагалі народилися. Бо що це за віра у щасливе майбутнє, якщо твій "священник" - мати - сам у це не вірить?

"Благаю."

Та з іншої сторони - як-не-як, а вона працювала. Своїми методами, своєрідними способами, але заробляла кошти, на які ми з Давидкою їли, одягалися, час від часу отримували якісь іграшки. І чи не заслуговує ця людина хоча б пару хвилин розмови?

Я відчуваю, як серце калатає від тривоги. "Рафаель" може повернутися будь-якої миті. Я прислухаюся до кожного скрипу в будинку, до кожного відлуння в коридорі. Телефон у моїй руці здається гарячим, пальці вологі від поту й сліз.

- Мам, у мене дуже мало часу, - кажу нарешті. Це ніби дозволяю їй на коротку мить зайти в мій світ. Я б себе зненавиділа, якби не дала їй ці сто двадцять секунд.

- Аніт, донечко, моя маленька… - і я завмираю. Це вперше за всі роки я чую від неї стільки ніжності в одному реченні. Її голос тремтить, але не від гніву - від страху. - Ви як? Як Давидка? Ви де?

Ці слова ріжуть мене навпіл. "Донечко". "Моя маленька". Я хотіла почути це все дитинство. І тепер отримую - коли пізно.

- Мам, з малим все гаразд, - відповідаю. А в душі палає бажання кинути їй у лице правду: сьогодні він щасливіший, ніж будь-коли поруч із тобою. Бо вперше за довгий час ми провели справжній день радості. Я відвела його в аквапарк. Давидка сміявся так, що в мене розривалося серце від любові. І я бачила - він живе. Братик щасливий. Це було варте всього. Але мамі я цього не скажу. - Я не можу сказати, де ми зараз.

- Доню, поясни, що відбувається, - це перебої зв'язку, чи її голос і справді тремтить?  - Мені дзвонили із соціальної служби захисту дітей. Вони хочуть забрати Давидку.

- Так, це правда, - відрізаю. І рана в мені знову відкривається. Вона знала. І що зробила? Продовжила відпочинок. Мабуть, навіть зараз десь не вдома. Її світ - не ми.

- Потрібно щось робити. Цього не можна допустити.

- Мам, я і роблю, - а у самої внутрішній колючий смішок виривається. Бо роблю як мати - у своєрідному стилі. Способом, на який би пішла тільки божевільна.

- Аніт, скажи адресу де ви знаходитеся. Я викличу поліцію, приїду за вами. Вони арештують того негідника. Він заслуговує на в'язницю. Я ж чула - він поганий. Він має сидіти за ґратами. Гнити там. Здохнути.

- Ні, - перебиваю її. І раптом стає тихо. Вона не очікувала цього. Не очікувала, що я стану на захист того, кого вона вже прирекла. - Цей чоловік - єдиний наш порятунок.

- Аніто, - її голос знову загартовується, командирський тон повертається, - що ти таке мелеш? Ти зовсім здуріла?

Я стискаю телефон так, що пальці біліють. Я знаю, що роблю їй боляче. Але я вже давно зробила вибір. Між мамою й братом. І цей вибір був простим від першого дня, коли я взяла Давидку на руки.

- Ти не вберегла малого. Не захистила, - слова виходять із мене холодні, як лезо. Я відчуваю, як вони ріжуть її. Але краще хай боляче буде їй, ніж йому. - Тепер не заважай. Не роби гірше. Не псуй йому життя ще більше. Він і так настраждався.

- Я прийду завтра.

Рішення, яке навіть не обговорюється. Наказ у стилі моєї матері - який не може піддаватися сумнівам.

- Приходь, - гірко усміхаюся, уявляючи, який "треш" буде завтра творитися, - але це нічого не змінить...