Розділ 47

Маленькі криси вилізли зі своїх нір. Занадто швидко, занадто голосно. І, головне, без розуміння, що у цьому місті за кожен крок треба платити. Вони ж думають, що вулиця їхня, що варто раз-два показати зуби й все, люди під лавки сховаються. Молодість, дурість, самовпевненість. Таких у моєму житті я бачив десятки. І всі вони або вже під землею, або тихо працюють на когось серйознішого, або поїхали до інших країн різати курей на заводі. Ніхто з них не залишився на плаву. А ці нові ще й голосно гавкають.

- Будемо діяти, - кидаю крізь зуби. Сахін підіймає брову, киває повільно, мов якийсь суддя, що виносить вирок. - Якщо маленькі криси знахабніли й повилазили зі своїх нір. Не ми цю війну почали, але ми її закінчимо.

Ми перезирнулися і цього було достатньо. Знайшли остаточне рішення: тим ідіотам гайки. Між нами навіть слів зайвих не треба.

Одна справа - нахабність. Навіть добре, коли вона є: хто в бізнесі без зубів - той труп. Але інша справа коли під цією нахабністю немає нічого. Ні грошей, ні ідей, ні чорта. Тільки пафос і бажання довести, що ти молодий та перспективний. Вони думали наскоком нас взяти, ніби ми сидимо старими псами й не чуємо запаху нової крові. Помилка. І то груба. Їм би під під’їздами дівок лякати, може, там би й мали вагу. А тут правила інші, і хто їх не розуміє - швидко стає уроком для наступного покоління. І нічого, ми той урок надамо. Так і бути - перший раз безплатний. За другий вони вже платитимуть надто дорого.

Я нахиляюсь уперед, стискаю пальцями сигарету так, що майже гашу її в попільничці. Дим стелиться важким шаром, наче туман після дощу.

- Я до тебе не з пустими руками, - кажу, і вже навіть уявляю, як його рожа засяє.

І справді. Мірас Сахін. Найближчий друг. Не по крові, але по духу - брат. Я бачив, як він з лайна вибирався. Як не потонув, коли всі навколо тільки й чекали, коли він захлинеться. Він себе сам склепав  і не зламався. І тепер цінує дружбу, справжню дружбу, а не дешеві слова з переписок у якихось там месенджерах, якими ці сопляки обмінюються ночами, намагаючись видати це за "бізнес".

- Ти ж знаєш, - він всміхається куточком рота, підіймає чарку, ковтає, - я завжди готовий.

У цій простій фразі весь він. Хоч зараз готовий їхати на стрілку, хоч у відверту перестрілку з можливими дохляками. І при цьому готовий сам тим дохляком стати, якщо випаде можливість мене прикрити. Такий у нього кодекс. І я йому вірю. Бо вже бачив, як він іде до кінця.

- Справа особистого характеру, - кажу, і відчуваю, як у грудях щось клацає. Наче запускаю механізм, який уже неможливо буде зупинити.

На старт. Увага. Три. Два…

Його пика розквітає червоним. Очі світяться. Він зараз розпочне своє шоу.

- Сам вже не справляєшся? 

Рже, скотина, заливається. Виходить, що мій приїзд його двічі порадував. Сахін вкотре переконався, що я завжди підтримаю, підставлю плече, а тепер ще і місцевим клоуном для нього підробляю.

- Так може цей, давай я тобі без тебе впораюся з тими ослами. А ти там, може, ну не знаю, поспиш, якісь настоянки поп'єш, бабку покличеш, щоб вона тобі яйцем поводила по...

- Походу тобі вже поводили, - кидаю. - Все в яйце перекотилося.

- Не треба заздрити.

Це вже не зупинити. Його язик сьогодні - як автомат. І от я вирішую: досить. Треба різати правду з плеча.

- Короче, на моєму весіллі другом будеш? - випалюю.

Тиша. На секунду ніби навіть музика в барі змовкла. Сахін затикається миттєво. Його рожа ще червона від сміху, губи ще розтягнуті в посмішці, але сам регіт вже вмер. Тільки погляд - різкий, насторожений, як у вовка.

- На весіллі? - повторює, ніби не вірить своїм вухам.

- Походу й слух у тебе теж в яйце перекотилося, - бурчу. Але в душі сам собі не вірю. Досі не можу зжитися з цією новиною. Костюм, дурні клятви, якась божевільна тітка у вінтажному наряді… Здається, що я граю чужу роль, але сценарій уже підписаний.

- І хто ж ця нещасна?

Сміх у нього зник. Посмішка теж. Тепер він серйозний. Навіть занадто. І я бачу: не був готовий. Не чекав. Але ж я й сам не готовий. Ми тут обидва захоплені зненацька.

- От і побачиш, - кажу. - Так що, будеш?

Я намагаюся сказати це легким тоном, але всередині стискає. Якщо відмовиться - не біда. Хтось інший знайдеться. Весілля все одно фейкове. Але все одно… мені важливо. Бо ми з ним завжди були відкриті. А тепер я роблю виняток. І це гризе.

- Та ладно, буду, - каже він, і я бачу, як у нього сіпається щелепа. - А що це ти так?

- Так треба.

Ми з Мірасом далеко не філологи, але зараз ніби два придурки, котрі пару слів зв'язати до купи не можуть.

- Секрет? - він зрештою бурмоче.

Я бачу, як він сердиться. Між нами ніколи не було секретів. Ми завжди різали правду. Навіть якщо боляче. Особливо якщо боляче. Бо тільки так будується довіра. А тут я мовчу. Через дівку. І це неправильно. Я знаю. Але інакше не можу.

- Ні. Але згодом.

Його очі звужуються. Він не задоволений. Його зрадили? Ні. Але тріщина з’явилась. І від цього мені самому херово.

Вирішую розрядити ситуацію.

- До речі, а з дружкою не підсобиш? - кажу. - Може, маєш когось на прикметі, з ким хотів розважитися? А тут і привід відповідний.

Він нахиляється назад, усміхається так, що я одразу розумію: є. І така, що йому самому цікаво буде подивитися, як усе складеться.

- Дружка, говориш… Думаю, щось вигадаю.

Його посмішка тепер занадто задоволена. І я навіть відчуваю, що він уже щось замислив.

- Ти тільки дивись, - додає Міра, - щоб зі своєю нареченою конкурси дорослі влаштував.

І це він Аніту нещасною назвав? Нещасна тут одна, і, судячи з усього, вона буде дружкою на весіллі...