Розділ 46

- А що, не схожі? - його голос зависає у повітрі, ніби крапля отрути, яка ось-ось впаде просто на мої нерви. Рафаель продовжує діалог так спокійно, ніби ми з ним сидимо десь у кав’ярні, попиваючи лате, а не в його темному, важкому домі, де навіть стіни мають очі.

Я на мить забуваю дихати. У голові крутиться його попередня фраза, і я не можу вирішити - відповісти прямо чи сховатися за байдужістю. Але вже надто пізно. Він чекає.

Ну, якщо чесно, то схожість таки є. Не зовнішня, не в рисах обличчя, а в тому, що видає очі. Ота сама ненависть до світу, до людей, до всього живого. Вона застигла у зморшках на чолі Ваннеси й у жорстких рисах Рафаеля. Ця ненависть як сімейна спадковість. І від цього мені стає холодно.

Та й хто сказав, що матір і син мусять бути схожими? Можливо, батько Рафаеля був його дзеркалом, і тоді все стало б на свої місця. Але я його не бачила. Ніколи. Лише уявляла — ким він був? Монстром? Жертвою? Чи ще гірше — таким самим, як Рафаель, але ще жорсткішим?

- Та просто… - намагаюся ухилитися від прямої відповіді, але серце вже калатає, видаючи мене. Бо мені байдуже, схожі вони чи ні. Мене гризе інше. Те, що не піддається логіці. Відчуття, що я потрапила у пастку. Що в цьому домі все йде проти здорового глузду. Поряд із цим чоловіком логіка зникає, а її місце займає гнітюча абсурдність. І з кожним днем, з кожною хвилиною вага цієї нелогічності давить сильніше.

- Кажи, моя люба наречена, - тягне він, і в його голосі є іронія, яка дряпає по нервах, мов цвяхом по склу. - Я ж тебе не з’їм.

А тоді пауза. І майже ніжний додаток:

- Сьогодні - ні. Далі - буде видно.

Я відчуваю, як слова пронизують мене холодом. Під "далі" він має на увазі момент, коли обручка сяде на мій палець. Коли я стану його власністю, офіційно, остаточно.

- Просто мені здається, що..., - набираю повітря, зовсім трішки, бо в цій кімнаті його обмежена кількість, і сподіваюся, що наступними словами не спровокую чоловіка на грубість, або зрив у нервовій системі, - я не подобаюся твоїй матері.

Тиша триває рівно дві секунди. І потім вибухає його сміх.

Зрив відбувається. Не оминуло. Та замість стиснути щелепи, щось гаркнути, одним лиш поглядом вбити, а потім добити... Рафаель заходиться в сміху. Голосному. Щирому. І очі... Вони знову горять радістю. Як тоді, коли він катався з Давидкою на гірках. Коли вони стріляли одне в одного водними пістолетами.

- Будь ласка, тихіше, - виривається в мене. - Давидка спить.

Все ж це не сміх пересічної людини. Не звичне вираження веселощів. Ні. Навіть коли цей чоловік сміється, то остаточно розслабитися не реально. Все одно чекаєш підступу. Каверзи. Що ось він сміється, а ось підіймає тебе вгору за горло.

- Красуне, - і, на диво, буквально пару слів, промовлених спокійним тоном, і Рафаель замовкає. Посмішка від вух до вух, але гучність зменшується до комфортних. Ну, знову ж таки - якщо брати до уваги ауру господаря цього дому. - Тобі не здається. Ти справді не подобаєшся моїй матері.

- Але чого? - Не те щоб я претендувала на місце зразкової невістки, і хотіли задобритися до свекрухи, та ще й до матері цього чоловіка в одному обличчі, але справді - чим я їй не вгодила? Невже жінка рахує, що ми з Давидкою як нахлібники, котрі незрозуміло звідки вилізли й вже не хочуть злізати з шиї її сина?

- Бо матері загалом не подобається, коли біля її сина ошиваються дівки, - каже він рівно.

- Чому? - Отже, це через гроші? Ваннеса вважає, що з її сином можуть бути тільки через кошти?

"Типу, це й так незрозуміло, ага? - іронічно подає голос внутрішній провокатор - "всі ж пищать і пісяються від щастя, щоб бути з таким мурмилою по коханню, так? Ану виглянь у вікно, чергу бачиш? Охочі вже ноги відсиділи"

- Задостобіса питань, наречено, - а ось тумблер і перемкнуто, завіса опустилася на обличчя чоловіка, і там наразі чорним по білому спостерігається незадоволення. - Я таке не люблю.

- Але ж ми пара, - промовляю, а сама намагаюся подавити регіт внутрішнього голосу, який схопився за пузо, ніби воно ось-ось трісне, - і нам потрібно пізнавати одне одного. Наші сім'ї. Рідних. 

- Згоден! Пропоную зараз же і розпочати пізнавати одне одного!

Чергова зміна настрою Рафаеля до більш позитивних налаштувань віддається крижаним страхом у моїх нутрощах, адже він підіймається з ліжка та рушає в мій бік, і в його очах - намір. В те саме ліжко повернутися. Вже вдвох. Без одягу...

Та все ж таки Бог існує, і зараз він мене рятує - по кімнаті роздається гнітюча музика, яка виявляється рингтоном, коли Рафаель дістає з кишені телефон. Таке враження, що тут все йому відповідає - будинок, атмосфера, мобільний. Виходить, завтра я стану частиною цього хорору?

- Сах, щось термінове? - гарчить у слухавку, не зводячи з мене очей.

Сах. Ім'я? Прізвище? Чи, як це модно в кругах таких відбитих як цей чоловік, поганяло?

- Ладно, - одне єдине слово, але скільки в ньому відкритого незадоволення. - Скоро буду.

Я ледь помітно видихаю. Сьогодні - без продовження. Але він читає моє полегшення.

- Не радій, - шипить, його погляд палицею впивається в мої груди. - Завтра нам ніхто не завадить. Навіть якщо Армагедон рознесе цю Землю.

- Я... та я..., - завтра це ж буквально трішечки, сокира вже занесена над головою і буквально пару годин та полетить вниз гострою частиною... - а хто такий Сах?

Змінити тему. Негайно. Перевести в ту, де я буду відчувати себе куди впевненіше та спокійніше.

- Мій класний кореш, і, за сумісництвом, наш завтрашній друг на весіллі, - судячи з усього, Рафаелю вже не терпиться побачити свого "кореша" в класичному костюмі, так він задоволено шкіриться. - Якраз і обрадую його новиною.

- А Сах це ім'я? - А чи реально адекватній людині зрадіти, дізнавшись пізно ввечері, що завтра вона буде в ролі друга на весіллі? Як же підготуватися? Щось купити? Щось попрасувати? Як все це? Адекватній людині навряд чи б такі методи комунікації сподобалися...