Розділ 45

Давидка вже спав собі мирно після надзвичайно активного дня. Це було єдине, що тримало мене на поверхні цього вечора. Його тихе рівне сопіння, що ледь долинало крізь прочинені двері сусідньої кімнати, було моїм доказом: усе не так страшно, як здається. Він у безпеці. Він ситий, втомлений після дня розваг і тепер занурений у свої дитячі сни, де, можливо, досі котиться з гірки вниз, пищить від радості, сміється, б’є п’ятірню з іншими дітьми. Мій маленький братик, моє серце.

Я сиділа на краю ліжка в цьому чужому домі, чужій кімнаті, поряд з чужим чоловіком. Пальці тремтіли. Я переплела їх і так сильно стиснула, що кісточки побіліли. Але варто було послабити хватку, як руки починали труситися, видаючи мій страх.

Рафаель стояв біля вікна. Високий, масивний, його постать малювалася силуетом на тлі нічного міста. Стояв, спершися долонею об підвіконня, наче хижак, що виглядає здобич крізь гілля. У напівтемряві його профіль здавався різким, майже вирізаним із каменю. Я дивилася на нього і щоразу ловила себе на думці: цей чоловік як скеля, і до нього безглуздо намагатися пробитися чи хоч щось пояснити.

Я відчула, як слова самі прориваються з мене, перш ніж я встигла їх зважити:

- Я… хотіла подякувати.

Він повільно обернувся. Його брови злегка зійшлися, мовби я сказала щось абсурдне. Щось типу: "приїхали інопланетяни, ходімо винесемо їм хлібину".

- Подякувати? - Промовив так, ніби в його словниковому запасі такого слова ніколи й не було, я тільки но для нього відкрила щось нове, незвідане. - За що?

Я зіщулилася під його поглядом. Знову ковтнула повітря, пересохле, ніби в кімнаті раптово зник кисень.

- За сьогоднішній день. За… - я зробила паузу, вдихнула, щоб голос не зірвався. - За те, що Давидка був щасливий. Ти бачив, як він сміявся? Він світився від радості. І це… це багато для мене значить. Дуже багато.

Його губи розтягнулися в усмішці. Начебто чоловік отримав щось більше, ніж мою вдячність. І ця усмішка змусила мене ще дужче напружитися - в ній було щось небезпечне, те, чого я не розуміла.

- А ти? - запитав, пильно вдивляючись.

Мені хотілося відповісти одразу, але горло знову зсохло. Там суцільна пустеля, і бідний язик, котрий явно серед неї загубився. 

Я проковтнула клубок, опустила очі в підлогу, роздивлялася килим, ніби там було написано правильну відповідь.

- Так. Для мене теж це був… гарний день. Дякую.

- Це тільки початок, - сказав він рівно. Наче кинув камінь у воду.

"Початок" - це слово бризнуло холодом по моїй шкірі. Воно прозвучало не як надія, не як обіцянка світлого майбутнього. Воно звучало, як попередження. Початок чого? Чогось темного? Чогось такого, від чого я захочу тікати? 

Я відчула, як усередині все скувало. І щоб не видати цього, поспіхом перевела тему:

- А хто буде твоїм дружком на весіллі?

Він глянув на мене так, ніби не чекав цього питання. Його усмішка стала ширшою, і в ній було щось хиже.

- Мій дуже добрий друг. Завтра ти з ним познайомишся.

- А чим він займається? - я прикусила губу, хоча всередині було відчуття, що краще мовчати.

- Різним, — протягнув чоловік і посміхнувся ще більше, показуючи свої білосніжні зуби, які різко виблискували в цій напівтемряві.

Я миттєво замерзла. Ця відповідь прозвучала як вирок: "різним" — значить нічим хорошим. І я відразу уявила, що цей друг такий самий, як і Рафаель. З небезпечних. З тих, кого краще обходити десятою дорогою. Хоча... А можна було на щось інше розраховувати? Я реально думала, що в такого як цей чоловік, друг може працювати... ким? Провідником у потязі? Слюсарем на заводі? Шино монтажником? 

- А він… одружений? - видихнула. 

Рафаель розсміявся коротко, сухо, без жодної веселості.

- У нього багато дружин. На завтра якусь та і вицепить. Не переймайся, красуне.

Моє серце завмерло. "Багато дружин". Я сиділа, прикута до місця, і не могла осягнути почуте. У моєму світі такого не буває. Це звучало, як знущання з поняття "сім’я". Якесь дикунство. Я відчула, як у мене закрутилася голова від всієї цієї інформації.

- Можна… ще одне питання? - мій голос був ледве чутний.

Рафаель дивився на мене уважно, занадто пильно.

- Тільки одне, - попередив, як перед пострілом, - і я навіть знаю яке. Ти хочеш дізнатися моє справжнє ім’я?

Я справді про це подумала. Було б добре знати, ким він є насправді. За кого я завтра виходжу заміж. Але інша думка вирвалася з мене швидше, ніж я встигла її зупинити:

- Хто така Ваннеса?

Його очі блиснули, темні й холодні. Чоловік зробив крок у мій бік, і я відчула, як у мене підкосилися ноги і удача полягла в тому, що я сиділа. Декілька секунд він мовчав, а потім спокійно сказав:

- Можеш бути спокійна. Ваннеса нічого поганого не зробить твоєму братові.

Моє серце обірвалося.

- Так а хто вона? - цього разу я вже сказала різко, навіть не приховуючи тривоги.

Він трохи схилив голову набік, як кіт, що грається з мишею. Його усмішка змінилася, стала дивною, моторошною.

- Моя мати...