Розділ 44

Я присіла біля братика, ніби намагаючись дістатися до його маленького серця через очі, вдивлялася в зіниці так, наче вони могли стати дзеркалом його тривоги, якщо та існувала. Шукала там хоч тінь сумніву, страху, найменший натяк на те, що ці довгі години поруч із Рафаелем залишили після себе не лише сміх. Але нічого. Переді мною сидів хлопчик — щасливий, спітнілий від біганини, ще з розкуйовдженим волоссям після нескінченних гірок, із блиском у погляді. Лише втома тремтіла в кутиках його повік.

- Все гаразд? - питаю, а всередині відчуваю себе ніби лікар, який до останнього сподівається на потрібний симптом, бо тоді матиме підставу діяти.

- Так, - Давид навіть не задумався. Одне коротке слово, і в його дитячій інтонації не сховалося нічого темного. Лише світло. - А що?

- Просто питаю. - І, щоб відвести його думки, додаю: - Як ти дивишся на те, щоб піти з дядьком Рафаелем та купити морозива?

Мої слова - тонка маніпуляція, я це розумію. І відразу відчуваю на собі погляд. Рафаель. Його очі вп’ялися в мене з-під брів, не надто прямолінійно, але достатньо, щоб у шкірі зародилося тепло недовіри. Він ще не знає, що я задумала. Ще не второпав, для чого я так легко "віддаю" йому братика.

- Супер! - Давид аж підстрибнув, схопивши чужу широку долоню. Так щиро, що я майже злякалася - раптом ця дитяча довіра сильніша за мою обережність?

Я ковтаю цей страх, бо зараз він лише завадить. Так, я хитрую. Так, я використовую щирість дитини. Але йдеться не про пустощі. Це справа життя й виживання - мого і його.

- А ти? - Чоловік не поспішає йти з Давидкою, хоч малий вже стиснув його лаписько й готовий відправлятися на покупку смаколиків.

- Я в ательє. За сукнею, - киваю у бік блискучої вітрини, де манекени в білих шатах застигли, немов привиди. Кожен з них дивиться на мене й шепоче невблаганне: "завтра". - Ти ж довіряєш моєму вибору?

Звичайно, я не сподівалася, що запросто переграю цього чоловіка, вигадавши спосіб, як від нього позбутися та самій вибрати сукню. Та все ж і не очікувала, що він задоволено посміхнеться своєю фірмовою посмішкою, від якої хотілося на тіло начепити зимову куртку.

- Авжеж, кохана, - майже муркоче чоловік, і раптом між нами виблискує кредитна картка. Металевий прямокутник, холодний, блискучий, як лезо ножа. - Я повністю довіряю твоєму вибору. Не розчаруй.

Його рука не відпускає картку одразу. Лише секунда затримки. Але цієї секунди вистачає, щоб серце вдарило об груди так, ніби його вистрелили. Пальці тремтять, але я стискаю картку, вириваючи з його долоні. Всередині відчуття, що торкнулася не пластика, а гарячого вугілля.

- Постараюся, - всміхаюся, хоча губи сухі, наче злиплися від пилу.

- Аніт, а тобі яке морозиво купити? - з дитячою серйозністю раптом озивається мій маленький лицар.

І я ледь не сміюся крізь страх. Як же дивно і боляче, коли про тебе дбає не дорослий чоловік, а дитина.

- Якщо буде, то фісташкове. Якщо ні, то полуничне, - намагаюся скуйовдити Давидове волосся так, аби створити ілюзію невимушеності. Але рука моя насправді здригається - надто близько торс Рафаеля, надто відчутно його присутність.

- Полуничне? - він хапає це слово, ніби воно коштовність. Його посмішка ширшає, небезпечніша. - Твоє улюблене?

- Так, - відходжу, бо якщо малому добре в компанії нового друга, то мене колотить. І я вже не можу відрізнити, де нерви, а де реакція на цього чоловіка.

- І моє також. Обожнюю полуничку.

- А я буду шоколадне! - Вигукує Давидка, явно не поділяючи такою нашої пристрасті до червоної ягоди, і ледве не силоміць тягне Рафаеля до кіоску з морозивом.

А я відчуваю, як ноги мої наче приросли до землі. Та мушу рухатися. Бо кожна секунда - золото. І, збираючи рештки сили, заходжу до салону.

- Доброго дня, - варто тільки відкрити двері, тут як тут молода дівчина, яка ніби тільки но зійшла з модельного подіуму, і бажає іншим допомогти на той подіум підійнятися, - чим можу допомогти?

- Ви маєте пишну сукню? - питаю різко, бо часу обмаль.

- Пишну в плані...

- В плані велику, до землі, - щоб по тій землі волочилася, і плювати, що забрудниться, - зі спідницями, з якимись внутрішніми шарами, байдуже що.

- Але в наш час це вже не модно, - консультантка явно засмучена таким моїм кепським смаком у сфері моди, тож хоче виправити мій "прикус". - Зараз багато наших клієнток вибирають сукні до колін, а деякі, найбільш сміливі, і то коротші.

- Ні, ні, ні, - це був би, напевно, перший випадок в історії цього салону, коли наречена прийшла вибирати сукню, а довелося б їхати приглядати дещо інше, бо вона б банально відкинулася. Варто мені було уявити сукню до колін, а якщо ще коротше... Брр, мороз по шкірі від уявлення задоволеної мармузи так званого Рафаеля. - Мій наречений дуже щедрий. Я маю багато грошей.

Підіймаю кредитну картку, демонструючи, що я не брешу, і там цілий статок. Знову ж таки - сподіваюся, що чоловік не поскупився на витрати своєї "нареченої".

- І вони можуть стати вашими, якщо ви протягом найближчих п'яти - семи хвилин запакуєте мені сукню, в якій я потону, коли на себе її одягну. 

Дівчина поглянула на мене як на божевільну, але гроші в наш час творять дива. Божевільних перетворюють на цілком цікавих клієнтів, а сучасну моду посувають на другий план. Тому наступні хвилини консультантка носилася як вжалена, не дбаючи ні про те, що косметика потече, чи за те, що вона буде виглядати червонющою після цього спринту.

- Щиро вдячна, - задоволено посміхаюся та забираю свій пакет, в якому знаходиться цілий парашут.

- Ну що, вийшло? - І якраз вчасно я покинула магазин, адже варто було вийти, як назустріч чимчикували два чоловіки. Один тримав маленький стаканчик з морозивом, який практично потопав у його ручищі. А другий, мій маленький братик, гордо ніс інше, в цей час із насолодою смакуючи свій холодний десерт.

- Дякую, сонечко, - перехоплює смаколик від Давидки, простягаючи пакет Рафаелю, - авжеж. Мені воно дуже сподобалося. Неймовірне.