Розділ 42

- Аквапарк?! - Давидка аж підскочив, коли я, обережно вимовивши, озвучила пропозицію Рафаеля. Його оченята в ту ж мить розкрилися настільки широко, ніби він побачив на небі одночасно цілу армію супергероїв, а серед них свою улюблену четвірку черепашок-ніндзя. Губи розтягнулися в усмішці, а в голосі прорізався такий чистий, щирий захват, що в мене на мить перехопило подих. - Ми справді поїдемо?! Точно-точно?!

Він засміявся, почав тупотіти босими ніжками по підлозі, підскакуючи на місці, мов пружинка, й одразу ж захлинаючись тараторінням. Слова змішувалися в єдиний потік, але я чудово розуміла кожну інтонацію: він уже подумки пірнав у воду, спускався зі спіралеподібних гірок, ганявся з водяним пістолетом…

Я тільки кліпала, не знаючи, як реагувати. Серце калатало: мені все це здавалося якоюсь химерною виставою, де я глядач і заручниця водночас. І наскільки ж близькі були ці ролі. Вони практично доторкалися пальцями одне до одного як на тому славнозвісному банері.

- Звичайно, поїдемо, - спокійно, майже лагідно підтвердив Рафаель, дивлячись на хлопчика. І що мене найбільше бентежило, так це посмішка на його обличчі. Не глузлива, не насмішкувата. Справжня. Тепла. Наче він і справді радів разом із дитиною. Наче він вмів радіти не лише за себе, а й за когось іншого. - Але спершу гарний сніданок. Як личить справжній родині.

Від цього слова мене перетрусило. Родина. Він сказав так, наче ми вже офіційно належимо йому. Наче я не маю права навіть думати про втечу.

- Я… я не голодна, - видавила я, чіпляючись за дрібницю, ніби за рятівне коло. Якщо я не здатна вирватися з-під його контролю у чомусь великому, то принаймні спробую уникнути хоча б сніданку.

- Тоді поїси заради брата, - його голос відрізав, як гострий ніж. Сухо, чітко, без жодних варіантів для суперечки. - Так, чемпіоне?

- Таааааакккк!!!

Я завмерла. Дитина, яку завжди доводилося впрошувати бодай щось перекусити, зараз першим рвонула униз, ледве не збиваючи все на своєму шляху. Його маленька постать світилася радістю.

На кухні нас зустріла Ваннеса. Її погляд ковзнув по мені так, що я ледь не спіткнулася. У цих очах було стільки здивування й неприкритого презирства, що я відчула, як щоки спалахнули. Наче вона кричала без слів: "Ти ще тут? Після того, що бачила вчора? Я ж показала тобі, у що перетворюється це місце після заходу сонця… і ти досі поруч з НИМ? Взагалі ідіотка???"

Мені хотілося провалитися крізь підлогу. Давидка ж нічого не помічав - він вже почав розповідати, у якому саме басейні буде пірнати і як "переможе" мене у водяних боях.

- Їж, - Рафаель поклав мені перед носом тарілку, і це прозвучало радше як наказ, ніж як пропозиція. - Разом.

Ми сіли за стіл. "Сім’я". На вигляд наче і справді. Малюк світився від щастя, запихаючи в себе млинці й сиплючи жартами. Рафаель сміявся у відповідь - щиро, відверто, так, що я на мить не могла збагнути: це він чи якась його майстерна маска? А я сиділа каменем. Шлунок стискався від відрази, кожен шматок у роті був як чужорідний камінь.

***

Машина рушила. Давидка, втиснувшись у крісло позаду, сипав питаннями:

- А ви будете зі мною купатися? А будете стрілятися водою? А на гірку підете?

- Звісно, - відповів чоловік так, наче це найприродніша річ у світі. Ніби кожної неділі ми відправляємося в аквапарк і це вже наша, сімейна традиція. - Все буде. І гірки, і вода, і навіть війна на пістолетах.

- Ура! - Братик аж захлинувся від радості. Напевно, я ще ніколи не бачила його таким щасливим...

Я ж сиділа, вдивляючись у вікно, і не могла второпати: що це за спектакль? Для чого він це робить? Чому йому потрібно створювати ілюзію… сім’ї? Навіщо?

Мене морозило від самого слова. Яку сім’ю він має на увазі? Ту, де жінку змушують танцювати на колінах? Чи ту, де "медовий день" - це покарання? І тільки варто було радіти, що цей "мед" не довжиною у місяць...

Коли ми приїхали, Давидка вискочив з машини та побіг до входу. Я навіть встигла зловити себе на думці, що мені хочеться бачити його таким завжди - щасливим, захопленим, безтурботним. Просто при інших обставинах. В іншій компанії. Не поруч з цим незрозумілим чоловіком... І саме в цей момент задзвонив мій телефон.

На екрані - "Мама". Начебто нагадування про те, навіщо я ризикую. Навіщо підписуюся на всі ці авантюри.

Я завмерла. Прийняти виклик чи ні? Зазвичай вона дзвонить тільки тоді, коли потрібно щось вимагати. Але якщо не візьму - до вечора може бути ще гірше. А до завтра цих дзвінків буде стільки, що моя голова розколеться на дві частинки як стиглий кавун.

Я вдихнула, обережно натиснула "прийняти".

- Алло, - обережно відповіла, нічого доброго не очікуючи. Цьому вона мене навчила.

- Де ти шляєшся?! - різкий голос вдарив у вухо так, що я здригнулася. Навіть попри ту броню, яку вже встигла наростити за час життя поряд з нею. - Ти думаєш, я не знаю, чим ти займаєшся? Мене люди попередили! Знову підставляєш мене? Ти хочеш, щоб соціальні служби забрали Давида? Це все ти! Ти завжди все псуєш! Невдячна скотина!

Я намагалася щось пояснити, але вона не давала жодного шансу. Сипала образами, прокльонами, матюками. Це щастя, що Давидка був далі й лише здивовано озирнувся на крики з динаміка. А Рафаель…Він просто простягнув руку й забрав у мене телефон. 

- Якщо у вас є питання до вашої доньки, - промовив він рівно, але кожне слово звучало, як вирок, - і якщо ви хочете побачити свого ще рідного сина, то завтра чекаємо вас на нашому весіллі.

На тому кінці - тиша. Важка, глуха. Я перестала дихати. Думаю, мати теж.

- То ви будете присутні на святі? - І тільки він відчував себе як риба у воді, продовжуючи грати тільки йому зрозумілу гру. - На вас замовляти столик?