Розділ 41

- Стій тут, я зараз.

А, тут? Справді? Просто так стати й чекати, поки він повернеться? Нікуди не йти? А якби я навіть і хотіла - куди? Вибір же нульовий: життя моє й життя мого брата нині тримається на цьому чоловікові. На його химерній волі. І мені лишається стояти, мов покарана школярка, й удавати, що це нормально.

Але найгірше навіть не це. Найгірше - куди зрадницьки чіпляється мій погляд. Бо поки я внутрішньо бурмочу колючий монолог, очі самі втупилися йому… в спину. А точніше - нижче. На те місце, яке я точно не мала б розглядати. Та жодна сила не змушує відвести очей.

Чорт забирай. Я ж не якась зголодніла дурепа! Ми з подружками кілька разів були в басейні, бачили хлопців у плавках, споглядали чужі тіла без прикрас. Але тоді - нічого. Нуль реакції. Ніхто мені не здавався настільки… небезпечним, настільки реальним, щоб я просто витріщалася, ніби кішка на баночку корму. А зараз... Що зі мною? Чому відчуваю, як кров приливає до обличчя, як серце тіпається, ніби мене застукали за чимось ганебним?

Це все нерви. Побічні ефекти, котрі вилазять боком, і зараз вони ось у такій формі. Саме так себе заспокоюю, варто господарю цього будинку визирнути з кімнати, в яку він тільки секунду тому зайшов? Чи, може, минуло куди більше часу, а це я зависла?

- Тримай, - як би там не було, він вже поряд зі мною та протягую мобільний. Мій телефон.

Я дивлюсь на нього так, ніби він простягає гранату.

- Я можу комусь подзвонити? - Не встигаю забирати свій гаджет, ніби як хочу уточнити умови перш ніж підписувати згоду.

- Можеш, подзвонити, можеш, написати, - байдуже стенає плечима, навіть не приховуючи того, що йому абсолютно байдуже, - що хочеш те і роби. Це твоя власність і ти можеш розпоряджатися нею так, як того душа забажає.

- І ви його не заберете? - Гаджет все ближче, чоловік ледве не всовує його мені в руку, але я тримаюся до останнього. Що могло статися за цю ніч, що він почав мені довіряти? Чи чим була викликана вчорашня конфіскація способу зв'язку?

- Ні, тепер все у твоїх руках. В прямому, - всучує мобільний силою, - а головне - в переносному. Від тебе залежить доля твого брата, і тільки від тебе залежить, як все для кого повернеться.

Ага. Все як завжди - чергова погроза. Завуальовано, без негативних слів та криків, та вона тут. Її практично можна помацати, як це наразі реально зробити з мобільним. Який я перебираю нервово у пальцях, намагаючись заспокоїтися.

- Та перш всього - пропоную тобі натиснути ось це.

Чоловік бере мою руку у свою, деактивує блокування, все так само продовжуючи міцно втримувати кінцівку й телефон у ній, і вказує на іконку на екрані.

- Сміливіше, - посміхається, варто побачити у моїх очах німе запитання: "навіщо?"

Буденне завдання видається сьогодні не таким вже і легким, тому я тільки з другої спроби потрапляю на потрібний значок. Секундне завантаження, ще секунда йде на обробку інформації та...

- Це… - у мене виривається.

- Я сподіваюся, дівчинко, що завтра ти будеш поводитися куди впевненіше, а то та баба на реєстрації нашого шлюбу може щось запідозрити. А ти ж не хочеш все зіпсувати, вірно?

- Ні..., - негативно махаю головою, від чого на обличчі чоловіка тут же виникає здивовання, і я ціпенію, - тобто так. Не хочу.

Я вже заплуталася. І плутанина з відповіддю на його запитання найменша проблема, бо...

- З тим мінусом на балансі, що у тебе був, красуне, тобі б навіть хом'ячка не довірила, не кажучи вже про дитину.

В його світі, його розумінні все максимально чітко. Максимально зрозуміло. Мені ж варто все розжовувати, класти на язик та ще і рота закривати, щоб я пережувала. Ну але... Навіщо? Чому він перекрив мій борг у банку? Та ще й поклав на рахунок певну суму?

- А тепер до найсолодшого, - задоволено потирає руки, і я не сприймаю цей жест ніяк по іншому як - "час переходити до розплати". - До нашого медового дня.

Так-так, за всіма цими подарунками, приховується щось, що поки що мені незрозуміле, і спільний день це лише початок. "Медовий день". Яку ж гидку насмішку ховає ця фраза. Бо за його подарунками лише ланцюги. За його обіцянками - розплата.

- Я хотів би провести його вдома, щоб ти танцювала у мене на колінах і благала жорстко покарати. Але знаю, що будеш брикатися, так?

- Я не вмію танцювати, ви ж знаєте, - натякаю на вчорашній день, коли йому нічого не сподобалося. Ніби так то я не проти, навіть дуже "за", та ви ж самі в курсі, що мені слон віддавив всі пальці, як тут танцювати?

- Це точно. Танцюєш ти паршиво. Може, хоч у ліжку не така дерев’яна, - кидає просто в обличчя. І посміхається.

Я палаю від сорому. І від безсилля.

- Перевіримо, - продовжує, щасливо посміхаючись, явно щось вже намалювавши у своїй збоченській уяві. - Підозрюю, без малого ти нікуди не підеш?

Тепер вже все вірно - негативно кивати й не погоджуватися. Може, та Ваннеса і добре ставиться до дітей, і Давидці не страшно з нею залишатися, але буде що краще і для мене і для брата, якщо будемо триматися разом. Як одна родина, навіть якщо батька не маємо, а мати таке враження і забула про наше існування.

- Окей, - моментальна згода. Він був готовий до такого розвитку подій й навіть оком не кліпнув. - Тоді я знаю один чоткий аквапарк за містом. Що скажеш, малому зайде?

ТА ЩО ЦЕ ТАКЕ??? Великими, крикливими літерами мигає червоним кольором у моїй голові. Я не уявляю навіщо цьому чоловіку проводити час зі мною та моїм братом. Не розумію, навіщо він у все це вплутується. А ще більше я не уявляю іншого - його на якомусь атракціоні, з посмішкою на пів обличчя та дитячим захватом...