Розділ 39

Вона розвертається різко, навіть не озираючись, і йде вузьким коридором. Її підбори цокають по мармуру, наче відраховують секунди до вироку. 

Я стою, прикута на місці. Ноги важкі, наче їх залила розплавлена смола. Усередині все зривається на крик: "Не йди за нею. Зупинись. Це погана ідея. Надто погана". Але цього будинку не цікавить мій внутрішній голос. Тут усе вирішують ті, хто тримає владу. І якщо в когось у руках навіть маленька нитка до правди, я мушу йти за нею. Навіть якщо вона тягне мене прямісінько в пастку.

Ми спускаємося вниз по гвинтових сходах. Ступені холодні, металеві, наче кожен крок відбирає в мене тепло. Запах змінюється - зверху було стерильно й солодко від парфумів, а тут вогкість змішана з чимось різким, технічним, як у майстерні. І це мені анітрохи не подобається. Ні. Та я все одно слідую за жінкою. Моя цікавість все одно сильніше страху.

Внизу масивні двері з темного дерева, оббитого металевими пластинами. По центру електронний замок з панеллю. Сейф? Якщо так, то він має бути величезний. І що ж тоді там може зберігатися? Гроші? Дуже багато грошей? І жінка хоче це мені продемонструвати, вказавши, що господар цього будинку займається чимось нелегальним? Так я це знаю, в цьому немає жодних сумнівів. Чи вона мене вважає взагалі за якусь відбиту дурепу? 

Ваннеса нахиляється, набирає код швидко, без вагань, наче робила це сотні разів. Я ловлю себе на думці: ким вона є цьому чоловіку? Занадто доросла для коханки. Не мати - він називає її на ім’я. Не дружина. Прислуга? Але прислуга, якій відомий код від місця, де зберігається чиєсь найбільше багатство? Це вже зовсім інша роль.

Дзвінке клацання виводить мене з роздумів. Двері повільно розчиняються, наче неохоче впускають нас.

Зсередини виходить хвиля холодного повітря. Воно обволікає мене і проникає під одяг. Я вдихаю і відчуваю аромат шкіри, мастил, ще чогось солодкуватого й липкого, від якого в шлунку скручує.

Перші секунди я бачу лише напівтемряву. Лампи на стелі дають м’яке, тепле світло, але його явно недостатньо, щоб розвіяти тіні. І саме тіні живуть тут власним життям: вони рухаються, змінюють форми, ковзають по стінах.

Очі звикають. Пристосовуються. Я помічаю, що це не сейф. І не склад. Це...

Посередині стоїть високе металеве крісло з ременями на підлокітниках і підніжках. Поруч - стіл з акуратно розкладеними шкіряними поясами різної ширини, ланцюгами, блискучими металевими застібками. На іншій стіні - дерев’яна конструкція з підвісами. Далі кілька темних масок, що нагадують театральні, але в їхніх порожніх отворах для очей немає нічого людського. В таких якщо і влаштовувати вистави, то тільки кошмари.

Всі ці речі розташовані так акуратно, що нагадують певну експозицію. Як у музеї. Лише це не музей мистецтва. Це музей контролю. Підкорення.

Я мимоволі відступаю на крок. Шкіра на руках покривається мурашками. Тут немає еротики, як у фільмах чи книгах. Тут влада. Холодна, абсолютна.

- Як тобі? - голос Ваннеси звучить тихо, але з насолодою. Вона підходить ближче, дивиться на мене збоку, оцінюючи реакцію. - Симпатично, правда?

Ще одна думка - ця жінка ідеально вливається в цю обстановку. Можливо, бере участь в цьому... ВСЬОМУ? Я її легко можу уявити в цій жахливій картині, запросто.

- Це… - я ковтаю, намагаючись знайти слова. - Навіщо ви мені це показуєте?

- Щоб ти зрозуміла, на що ти підписуєшся. Він не просто так вирішив “розв'язати твої проблеми” з братом.

- Ви… про що? - питаю тихо, хоча в грудях уже розплутується моток страху. 

- Про те, що він не робить нічого без користі для себе, - її голос спокійний, навіть повільний. Ваннесу тут нічого не бентежить. На відміну від мене, у якої серце вже покинуло тіло, і швидко мчить по сходах на рятівну вулицю. - Якщо ти думаєш, що він рятує тебе і Давидку з доброти душевної, то ти ще дурніша, ніж я думала.

- Він… запропонував мені одружитися. І… переписати частку бізнесу, щоб я могла усиновити брата.

Його слова явно щось значать. Вони не простий звук та не обіцянка-цяцянка заради годиться. За це і тримаюся, відштовхуючи побачене і думки про те, що тут твориться.

- Ти справді думаєш, що це благородний жест? Це пастка, дівчинко. Він зв’яже тебе по руках і ногах. Ти станеш його дружиною і все. Якщо ти колись підеш у поліцію, то вони навіть питань не поставлять. Подумай сама - дружина поскаржилася на чоловіка. Ну то й що? Скажуть, що це просто сварка в сім’ї, і закриють на цьому справу. Таких справ кожного дня - тисячі. І ваша буде однією з тисяч. Ніхто не буде порпатися в чужій білизні.

І коли Ваннеса промовляє "чужа білизна", то вказує на весь цей асортимент, який ніби з викликом дивиться на мене й кричить "спробуй! Давай! Тобі сподобається! Ну ж бо, візьми мене в руку, потримай, доторкнися..."

Жінка робить паузу, нахиляється до мене настільки близько, що я чую запах її важких парфумів, який тут же вдаряє в ніздрі.

- А враховуючи його зв’язки, твої заяви навіть ніхто не читатиме.